Більше не стріляли.
— Хух, здається, відбилися, — важко прохрипів Баринов, падаючи поряд із Сашком у сніг. — Треба перевірити, може, залишився хто.
— Треба, — слабким голосом погодився Івченко і невлад запитав:
— Що то було?
— Де? А-а. Чорти його знають. Піди подивися, що там із вашим чаклуном. Ну, а я тут… підчищу. Ні до чого «хвости» залишати. Усе ще остерігаючись пострілу з придорожнього чагарнику, Сашко пробрався до машини і, затамувавши подих, відчинив дверцята з боку водія. Штепа так само сидів на своєму місці, зронивши руки на коліна. Сашко довго дивився на його нерухоме мертве обличчя, відчуваючи, як десь глибоко всередині народжується переляк. Справжній переляк. Тиша, щільна, після стрілянини майже відчутна на дотик, тиснула на вуха. І в цій тиші глухими поштовхами пульсувала одна й та ж відчайдушна думка:
«Усе… усе… усе…»
Він відчув, як під стиснутими до судоми зубами кришиться емаль, і не міг розтиснути щелепи. Накочувалася спустошлива, безмежна байдужість.
«Усе…»
І раптом… Раптом чаклун поворухнувся. Сашко вловив ледь чутний стогін, а наступної миті Штепа повільно, із зусиллям розплющив очі. Він якось механічно повернув голову, якийсь час дивився на Сашка так, наче вперше його бачив, і нарешті проскрипів англійською: — Не встиг вискочити… У ногу влучили… Довелося… довелося захищатися по-своєму.
Івченко обдивився порешечену машину, і його аж пересмикнуло.
— Ото так…
З боку чагарів вдарив постріл зі «стєчкіна», потім ще один.
— Фініта ля комедіа! — прогорланив Макс, наближаючись. Штепа незграбно поворухнувся, скрикнувши від болю.
— Допоможи.
Сашко оббіг навколо машини, відчинив дверцята й схилився над пораненим.
— Куди влучило?
— Нога…
На штанині вище коліна Миколи Михайловича розпливалася темна пляма. Сашко обмацав його ногу, швидко подивився, чи нема інших ран і підбадьорливо посміхнувся: — Гаразд, пройшло навиліт, поранення не дуже серйозне, скоро загоїться. Давайте допоможу вийти з машини.
Спираючись на Сашка, чаклун виліз із салону, похитнувся, ледь не поваливши й Івченка. Той підтримав обважніле тіло, обережно опустив на сніг.
— Зараз перев’яжемо. Наталі, подай там у сумці пакет. Дівчина не відповіла.
— Наталі!!!
Сашко раптом уторопав, що могла означати її мовчанка. Господи, від самого початку перестрілки він її не бачив! З голови вилетіли всі думки про Штепу та його поранення. Ковзаючи, Івченко кинувся в темряву.
— Наталочко!
Він рвонув до плями, що темніла за кілька метрів від машини, і ледь не впав, наштовхнувшись на труп бойовика.
— Наталі!
Ніч байдужо поглинула його відчайдушний крик.
— Сашко, сюди!
У голосі чаклуна було щось таке, що, незважаючи на весь його відчай, змусило Сашка повернутися. Микола Михайлович лежав на тому самому місці, де його залишив Івченко. Чаклун, спираючись на лікоть, дивився кудись у темряву і, здавалося, до чогось прислухався. Ніч ховала його обличчя.
Від «УАЗика» з ліхтариком у руці відійшов Баринов.
— Циліндри розбито. Доведеться взяти їхню машину, там, метрів через сто, «рейнджровер» сховано, нам…
Він не договорив. Сашкові здалося, що ніч навкруги здригнулася, втратила обриси. Це тривало лише мить, і одразу ж позад нього, від краю дороги, в повітря здійнялося щось пружне і… важке. Коротко простогнало повітря — і все стихло. Сашко озирнувся. Нічого.
— Сашко!
Йому здалося, що Штепа дивиться саме туди, куди тільки-но дивився він сам.
— Сашко, нам треба втікати.
— Наталі зникла.
— Треба втікати, Сашко, — ховаючи погляд, повторив чаклун.
— Але ж вона…
— Я що сказав! — вигукнув чаклун і додав таке, що мурашки побігли по шкірі:
— Смерть іде.
— Що… Що таке?..
Це було безглуздо, неможливо, але Сашко раптом відчув, навіть не відчув — лише на коротку мить промайнула чужа, страшна думка:
«З нею трапилося щось набагато гірше за…» Звідкись долинув дивний низький звук. Він то посилювався, то майже стихав, поступово наближаючись. Здавалося, із темряви до них хтось ішов… щось ішло…
— Сашко, Макс…
Штепа, похитуючись, підвівся, спробував іти, знову впав.
— Треба йти… Це… це…
Макс підхопив чаклуна під руку, допоміг підвестися і штовхнув Івченка.
— Чого став?
Звук був уже зовсім поруч. Від розгонистого низького гудіння дрібно затремтіла земля. Сашко побачив, як зовсім низько, над самими верхівками карликових беріз, в їхній бік повзла груба чорна маса, розтікаючись уздовж дороги наскільки вистачало погляду. Навіть здалеку відчувався її холод. Неземний, не з цього світу холод. Вони спотикалися, задихалися від снігової мли, піднятої вітром, що народився в надрах тієї маси, а чорне Щось повільно, але невідворотно насувалося. — Та допоможи ж мені, інакше не встигнемо! — прохрипів Баринов, майже тягнучи на собі Штепу. — Це — темрява… Це реакція темряви на пролиту кров, — бурмотів чаклун, — розплата… Я ж казав, тут не можна вбивати. І вони теж знали… Навіщо ж вони… Господи… — Він заскреготав зубами чи то від болю, чи то від гніву та страху. — Потім, потім обурюватиметеся, зараз нема коли. — Макс зручніше перехопив його руку.
Моторошна маса наближалася, до неї залишалася якась сотня метрів. Уже було видно короткі сині іскри, що ледь вловимо спалахували й одразу ж згасали у важкому безформному Щось, яке було дуже схоже на стіну щільного, відчутного на дотик туману. І ця стіна коливалася… А ще запах… Пахло… Так, тепер Сашко знав, як насправді пахне смерть.
— Сюди… Вже недалеко, тримайтеся… Попереду з’явився величезний «рейнджровер».
— Швидше.
Баринов допоміг завантажити знесиленого чаклуна, стрибнув за кермо і, озираючись на Щось, яке наближалося, повернув ключ запалювання. Холодний двигун невдоволено рикнув, чхнув раз, другий і замовк.
— Диявол!
Баринов люто повернув ключ, двигун повільно, неохоче заворушився і нарешті завівся. Макс увімкнув передачу, додав газу, машина стрибнула вперед і знову заглухла. Баринов загарчав, проклинаючи і Бога й чорта. Чорне підійшло впритул, уже потяглися до машини слабенькі ще, окремі мацаки. І тут Сашко побачив у цій імлі, що здавалася ще щільнішою у світлі фар, тіла. Тіла тих, що тільки-но на них нападали. Ось одне, коливаючись і кружляючи, мов у повільній водяній воронці, поринуло у в’язку і, здавалося, напівживу масу, на мить випірнуло, наче намагалося вирватися, втекти від неминучого, і знову пішло в Ніщо. Назавжди. Шепіт. М’який, ледь чутний, оманливий шепіт шелестів, підкрадаючись до машини, — похитуючись на своїх жадібних хвилях, манив, обіцяючи забуття… «Рейнджровер» рвонувся, обдираючи боки об чіпкі лапи чагарнику. Він утікав. Але не від небезпеки, а… до неї!
— Що ти робиш?!
Сашко, не пам’ятаючи себе від страху, раптом щосили заліпив Максові у вухо, той аж ударився головою об стійку.
— Що… блін!!!
Він крутонув баранку. Авто, ледь не перевертаючись, круто розвернулося, розорюючи тугий сніг і відбиваючись могутніми колесами від рухливих чорних потоків, і рвонуло геть від моторошної чорної стіни. Баринов струсонув головою, відганяючи залишки навіювання, злобно вишкірився у вікно й погрозив кулаком:
— Я тебе, тварюко!..
— Швидше, швидше… — забурмотів Штепа, — воно може наздогнати. Вітер уже ревів. Машина мчала у сніговій віхолі, намагаючись обігнути монстра і вискочити на дорогу раніше, ніж її накриє чорна пливка смерть. Натужно ревів двигун, колеса, зчеплені диференціалом, розпорювали сніг майже до самої землі, кидаючи у мацаки, що тяглися за машиною, гострі білі грудки. І раптом усе скінчилося. У світлі фар промайнула вільна від чудовиська дорога, машина стрімко вилетіла на колію, пішла юзом.
— Дарма, тепер ми вискочимо…
Матюкаючись крізь зціплені зуби, Макс учепився в кермо, намагаючись повернути величезне авто на дорогу, і врешті-решт йому це вдалося. Набираючи швидкість, «рейнджровер» віддалявся від страшного місця, на якому люди та нелюди влаштували засідку на його нових власників.
З усіх боків машину стискала ніч, і здавалося, що джип мчить вузьким тунелем, прорубаним фарами у чорній нерівній скелі. Час від часу авто чіплялося за її шорсткі боки, коли колеса потрапляли в щедро розкидані по дорозі ями, і машину кидало від узбіччя до узбіччя. Сашко все ще не міг оговтатися від зникнення Наталі. Кілька разів, незважаючи на очевидну дурницю, якою був цей вчинок, він вимагав зупинити машину й отримував брутальну відсіч Макса. Миколі Михайловичу стало зовсім погано. Прикривши повіки, він лежав на задньому сидінні, зрідка стогнучи. До Сашка долинало його важке, з хрипами дихання. Навіть у темряві було помітно, який чаклун блідий. — Дивно, — пробурчав Макс, — таке враження, що він втратив забагато крові, а поранення навіть на середнє не тягне. — Не рана, — розліпив губи чаклун, — я витратив надто багато енергії на захист… Треба відновлюватися… Треба їхати…