— А Наталі? — скипів Івченко. — Як же Наталі?
— Він забрав… Ховався… я… я не зміг… проґавив. Надто щільною була негативна енергія. Не побачив…
— Хто? Про кого ви?
— Він використав їх… Вони лише відволікали… Йому було відомо, що я зможу їх відчути, і підставив нам, а сам напав… несподівано. Тепер Наталі в них. Добре… Це добре… Клята тварюка зробила помилку, забравши її. Добре…
— Він марить, — зрозумів Сашко.
Штепа увіп’яв у його плече сильні жорсткі пальці.
— Це чаклун… То був один із чорних магів Внутрішнього Кола… Організував засідку і викрав її, знає, що я можу використати її як посилювач. А не знає того, що… Вони поплатяться… — Чорт. — Макс знову ледь вирівняв машину на повороті і похитав головою. — Треба терміново знайти, де переночувати. Будь де. — Ні, — пробурмотів чаклун, — скоро буде село Зеленодол. Там священик… До нього. Лише в церкві можна почуватися в безпеці від чорних магів… Він відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. Голова звісилася, руки впали на коліна.
— Стій! Зупинися! З ним щось не те!
Макс загальмував. Сашко перегнувся через підголівник, прислухався, ловлячи дихання Штепи, потім почав шукати сонну артерію.
— Не може бути, — розпачливо бурмотів він, — не може…
Кілька довгих миттєвостей він сидів, намагаючись зібратися з думками, і раптом зрозумів.
Сашко розреготався, істерично, давлячись повітрям:
— Та він же спить… Він спить! Баринов вийняв із кишені фляжку.
— На, ковтни. Щось ти зовсім здав.
— Та пішов ти! — розлютився Сашко. — Теж мені супермен! Подивився б я на тебе…
— Не втрачай глузду.
— Та добре було б, але не виходить.
Коньяк полився в шлунок, мов вода. Сашко навіть не помітив, як посудина спорожніла. Він із жалем покрутив флягу в руці й відкинув у глиб салону.
— Якби знав, де її шукати, пішки пішов би.
— Але ти цього не знаєш, тому заспокойся. Придумаємо щось. Тобі не здається, що нашому чарівникові щось відомо? Зачекаємо.
— Ага, чекати… — Сашко відвернувся. Макс увімкнув передачу й рушив.
— До речі, тобі відомо, хто влаштував на нас полювання?
— Комітетники? — байдуже запитав Івченко.
— Точно. І знову «Альфа», я цих хлопців за версту впізнаю.
Чи у них більше нікого нема, чи наш супротивник просто не контролює всю структуру, хоча, якщо помислити, то це одне й те ж…
Він усміхнувся.
— Вони набагато впевненіше почуваються в містах чи в салоні літака. Не вихваляючись, скажу — в польових умовах спецназівець ГРУ дасть їм сто очок фори. Що ми й зробили.
— Я — не спецназівець ГРУ, — мляво заперечив Івченко.
Після випитого Сашко вже не тремтів, тіло стало ватним, м’яким…
— Ти теж молодець, — запевнив його Макс, — трьох поклав. З нас із тобою вийшла чудова команда.
— І Штепа одного… — навіщось сказав Сашко. Макс затнувся.
— Так, я бачив.
Попереду замиготіли вогні.
— Чаклун казав, повинно бути село, — нагадав Сашко.
— Угу. І, судячи з мапи, досить велике.
— Воно не може бути великим, — раптом слабким голосом заперечив Штепа.
Він крекнув, зручніше вмостив ногу і додав:
— Шукайте церкву.
— Та зрозумів я, зрозумів, — буркнув Баринов, — знайдемо, нікуди не дінеться. Микола Михайлович мав рацію. Село, що розкинулося на березі Сейдозера, колись справді було велике, до півтисячі дворів. А тепер добру половину будинків було покинуто, а частину зруйновано. У вікнах багатьох із тих, які, здавалося, мали хазяїв, світло не горіло, і Сашко підозрював, що їх теж покинуто, можливо, зовсім недавно. — І де тут церква? — Баринов вдивлявся в абсолютно безлюдні вулиці.
— Вона є, — сказав Микола Михайлович, — є.
Розмовляли впівголоса, наче при покійнику. Сашка не полишало відчуття якогось тиску, наче над головою було підвішено багатотонний тягар, який міг щохвилини обірватися. Якоїсь миті він відчув щось нелюдське, ірраціональне, що всоталося навіть у повітря цих місць. Не можна було пояснити, не можна було визначити, в чому воно, але воно було, це нелюдське. Чиясь чорна аура важко накрила й село, й озеро, й ліси навколо нього. Йде Тінь Люцифера… Ні, не так. Не так. Якесь сьоме відчуття підказувало, що це з’явилося тут набагато раніше, ніж світ дізнався про Аномалію. І воно зростало… Тепер він розумів, чому чаклун так рветься до церкви. Довго витримати це людина не зможе, її зімне, підкорить собі, а потім, висмоктавши, повільно вб’є сконцентроване тут зло. — Страшно, так? — почув він шепіт Штепи, від якого пересмикнуло й Макса. — Ласкаво запрошуємо до пекла, приблизно так воно й виглядає.
Церкву вони знайшли на самісінькому краю села. Власне, то був невеликий дерев’яний храм, скособочений від часу. Поруч із ним рівним електричним світлом горіли вікна будинку, в якому мешкав священик.
Макс здивовано прицмокнув язиком:
— Треба ж, зовсім не сподівався зустріти в Богом забутому місці такі прикмети цивілізації, як електрика. Так, Миколо Михайловичу, — посміхнувся він, побачивши на обличчі чаклуна подив, — це вам не Англія, не Європа. У таких ось північних чи сибірських селах не те що світла, часто-густо й хліба не бачать.
Він посигналив раз, удруге. За високим частоколом загавкав собака. За хвилину на подвір’ї загорілося світло, деренчливий старечий голос прикрикнув на псів і запитав:
— Хто там?
— Іване Андрійовичу, це Штепа, я вам писав.
— Зачекайте, приберу собак, — відповів старий по паузі.
Штепі ставало гірше. Нашвидку перев’язана рана кровоточила, його била пропасниця. Здається, починалася гарячка. Івченко з Бариновим внесли його до будинку на руках. — Обережніше, тут високі східці, — священик ішов попереду, показуючи дорогу.
У просторій світлиці було тепло й затишно. В оздобленій кахлями печі потріскували дрова, м’яко світився плафон під стелею. Посеред кімнати стояв масивний стіл із чотирма стільцями, а біля стіни — диван у кольоровому чохлі, на який і поклали Штепу. — Не можна нині ночами їздити, — бурмотів священик, допомагаючи Сашкові роздягати Миколу Михайловича, — нині багато всілякої нечисті з’явилося, і людей, і… Не проти ночі будь згадані.
Господарю будинку було вже під сімдесят. Ріденька сивувата борідка робила його ще старішим, пальці покрутив артрит. Але рухався він напрочуд швидко. Вибіг до сусідньої кімнати, приніс подушку, підклав під голову пораненому, подав горнятко з водою. До кімнати ввійшла невисока повна жінка років на п’ять молодша за чоловіка. Побачивши Штепу, тихенько заголосила, зникла за дверима і за хвилину з’явилася з чистими рушниками, бинтами, коробкою з ліками.
— Господи, як це з вами сталося…
— Нічого, — проскрипів Микола Михайлович, — не треба медикаментів. Завтра буду мов новий. Мені б окрему кімнату та пару літрів окропу, трави запарити. — Катю, закип’яти воду, — розпорядився отець Іван, — на стіл потім щось збери, гості з дороги.
— Я не буду, — відмовився чаклун, — а молодь нагодуйте. Іван Андрійович кивнув.
— Обов’язково. Помовчавши, він сказав:
— А ви мали рацію — вони з’явилися. Два дні тому приїхали шестеро. А вчора ще дівок якихось із собою привезли. Вони у Тетяни Рибалихи живуть та у Сашка Рудого. Ніколи б не подумав, що то може бути правдою, ну, чаклуни тобто, капище, жертвоприношення.
— Але ж ви священик.
— Так то воно так, але… Священик теж людина. І, як будь-яка людина, боїться Сатани. Увесь час здається, що він десь далеко, що й ти, і люди, які поряд із тобою, — надто дрібні фігури для нього, а виходить… — Ви б провели мене до кімнати, — попрохав Штепа, — мені потрібно лікуватися, час минає. Якщо не заперечуєте, завтра побалакаємо, гаразд? Мені треба багато чого встигнути, а надворі вже ніч.