Від невеселих роздумів його відірвав телефонний дзвінок.
— Слухаю.
— Володимире Сергійовичу, добридень. Черниченко турбує.
— Здоров, Олеже Вікторовичу.
Костянтинів зморщився. Тільки його зараз бракувало. Знову настирному нардепові щось знадобилося? Чергова скарга? Колись вони разом училися в університеті, жили в одній кімнаті в гуртожитку. Тепер приятель використовував зв’язки із шефом СБУ для зміцнення свого становища як політика. Щоправда, й Олег, Костянтинів це визнавав, надавав йому допомогу. Черниченко не витрачав час на традиційні питання про здоров’я, а відразу взяв «бика за роги». — Слухай, тут така справа… Я хочу звести тебе з однією людиною. У неї є інформація, яка тебе напевне зацікавить.
У голосі депутата відчувалася якась напруга, неначе він вимовляв фрази через силу. Хвилюється? — Йдеться про ті події, які трапилися сьогодні вранці біля нашого узбережжя. Тобі відомо, про що я?
— Так, — насторожено відповів Костянтинів.
«Невже витік? Звідки Черниченкові відомо, де все почалося? І що йому відомо взагалі?» Генерал якусь мить гарячково розмірковував. Якщо Олег щось знає… Загалом, він був порядною людиною як на політика, і, якщо він знає достатньо, можна попросити його не розголошувати цю інформацію. Принаймні днів зо два-три. Але… він політик, а це означає, що в нього можуть бути свої інтереси. — Ця людина хотіла б зустрітися, — знову якимсь дивним голосом мовив Черниченко. — Добре. А ти… знаєш, про що він хоче повідомити? Не хотілося б даремно витрачати час, — обережно закинув вудку генерал. — Ні, я цього не знаю, — відповів Олег Вікторович. — Він просто попросив. Нічого собі! Якийсь тип «просто попросив» одного з лідерів парламентської фракції, і той «просто» зголосився звести його із шефом СБУ! Щось тут було не так. Досвідчений Костянтинів, який понад два десятки років пропрацював у специфічних структурах, усім єством відчув, що навколо нього нагромаджується щось дивне й небезпечне. І раніше ситуація була аж ніяк не ідеальною, проте це його робота, а зараз… Зараз Володимир Сергійович відчував, що в небезпеці він сам. Ще гіршим було те, що ця небезпека поки що не з’ясована, непевна, він ніяк не міг визначити, звідки саме її очікувати.
Від недобрих передчуттів занило внизу живота.
— Я зустрінуся з ним, — тихо мовив Костянтинів, — завтра, об одинадцятій. На чиє ім’я виписати перепустку?
— Ця людина не прийде до вашої… організації. Він воліє зустрітися з вами віч-на-віч, увечері, без свідків.
— Гаразд, нехай буде так, — погодився генерал.
Він поклав слухавку і довго дивився перед собою на стіну навпроти, катаючи між долонями порожній келих. Запах небезпеки ставав усе відчутнішим…
Величезне місто сонно вовтузилося, вкладаючись спати. Площа була майже порожньою, лише зрідка тротуарами, скупо освітленими тьмяними ліхтарями, пробігали кияни, поспішаючи додому, та час від часу поодинокі машини проїжджали повз жовті прямокутники вікон — у темних вулицях ще довго вчувався шурхіт шин. Мжичив дощ. Крихітні краплі, мов бісер, усівали скло авто, переплітаючись у холодний хаотичний візерунок. Костянтинів, нетерпляче потираючи кермо, вже вкотре оглянув абсолютно порожню вулицю. Порожню, якщо не брати до уваги його «мерседес» та дві іномарки, із яких охорона контролювала всі підходи до машини шефа. — Ну, і де ваша людина? — знову запитав Костянтинів. — Скільки ще чекати?
Черниченко, який сидів поруч із ним, лише стенув плечима.
— Це не моя людина, я знайомий з ним лише два дні і…
— І все ж наполіг на тому, щоб я з ним зустрівся, — перебив його Костянтинів. — Може, він злякався твоїх охоронців? Була ж умова, щоб без сторонніх. — Вони — не сторонні. Навряд чи хтось, збираючись на зустріч зі мною, серйозно вважав би, що я приїду сам. На мою думку, йшлося не про оперативників… Костянтинів кинув погляд на пряму, напружену, якусь дерев’яну постать депутата і з сумнівом похитав головою. Якийсь він скутий, немов говорить і рухається під прицілом снайпера…
— Ось він, — сіпнувся Черниченко.
Костянтинів і сам уже побачив невисокого чоловіка в темному плащі, з кейсом у руці, котрий підходив із боку Олександрівського костьолу.
— Сашко…
Охоронець вийшов із машини і, залишивши дверцята відчиненими, поспішив назустріч незнайомцю. Вони обмінялися двома-трьома фразами, оперативник попросив відкрити кейс, пересвідчився, що в ньому немає нічого небезпечного, і повів чоловіка до «мерседеса».
— Прошу вас, сідайте.
Легким, майже невловимим рухом, який виглядав так, наче він допомагає незнайомцю сісти в авто, опер обмацав його, а потім улаштувався поруч із ним на задньому сидінні. Костянтинів побачив перед собою одягненого в дорогий плащ чоловіка років п’ятдесяти з приємними рисами обличчя. Зачесане назад русяве, із сивиною волосся відкривало високий лоб, який робив незнайомця схожим на професора провінційного університету. «Тільки от професор навряд чи шукатиме зустрічі з головою СБУ та ще й наполягатиме на такій таємності», — подумав Костянтинів. Генерал лише коротко кивнув, коли Черниченко відрекомендував його прибулому, й питально подивився на того. — Штепа Микола Михайлович, — відрекомендувався той у свою чергу.
«Ого! — подумав Костянтинів, почувши в голосі незнайомця виразний іноземний акцент, — цікаво…» Схоже, він усе-таки недаремно погодився на цю незвичайну зустріч, хоча спочатку пропозиція Черниченка, м’яко кажучи, не викликала у генерала захоплення. Тим більше, що через цю чортову Аномалію у відомстві Костянтиніва панував повний безлад, втім, як і в інших подібних службах. Головним аргументом було те, що незнайомець пропонував співробітництво щодо Аномалії. А Черниченко? Яку роль відведено йому? Які стосунки в нього зі Штепою? Як іноземець зі слов’янським прізвищем вийшов на народного депутата, людину, котра відігравала не останню роль в українському політичному істеблішменті, і як змусив допомагати собі? «Що це? Каверзи іноземних спецслужб? Яких? А може, це напівсхиблений уфолог-аматор із кількома мільйонами на банківських рахунках? Ні, не схоже…» Думки вихором проносилися в голові Костянтиніва. Він ніяк не міг вирішити, як поводитися з цією людиною. Уперше за багато років перед генералом сидів співрозмовник, про якого голові всемогутнього СВУ нічого не було відомо. Аби виграти кілька секунд для роздумів, Костянтинів витягнув сигарету, пом’яв її між пальцями і неквапно прикурив.
— Ви іноземець? — нарешті запитав він.
Людина, яка відрекомендувалася Штепою, схилила голову.
— Англієць російського походження. Або, якщо ваша ласка, українського. До революції мої предки жили в Катеринославській губернії.
Костянтинів кивнув.
— Я вас слухаю.
Той повагався, скосився на Черниченка й охоронця: