— Авжеж, звичайно, ходімте.
— Сашко, ти теж іди зі мною.
Старий провів їх до невеликої кімнатки на дальньому боці будинку. — Тут донька жила, доки не поїхала до Пітера навчатися, та так там і залишилася. Зараз рідко приїздить.
В охайній спальні стояло широке дерев’яне ліжко, трюмо з букетиком штучних квітів у скляній вазі, шифоньєр зі світлої деревини та вузенька книжкова шафочка в кутку. Все було чистеньке, доглянуте, ліжко акуратно застелене, на ньому, за давньою сільською традицією, височіла піраміда подушок. Верхні, найменші, були вишиті чудовими візерунками з квітів та півнів.
— Хто це у вас рукодільничає?
— А, це Катя, вона ж з України. Її родину вивезли на Північ, коли їй було лише чотири роки.
— Хто вивіз? А, так, — похопився Сашко, — зрозуміло.
— Ну, розташовуйтесь. А я принесу води, мабуть, уже закипіла.
Священик вийшов.
Сашко допоміг Миколі Михайловичу зняти светра, штани, оглянув набряклу кров’ю пов’язку. Рана виглядала капосно, починався сепсис. — Нічого страшного, завтра як огірочок буду, — заспокоїв його Штепа. — Подай-но мою сумку.
Покопирсавшись у ній, чаклун дістав зошит у товстій коленкоровій палітурці, кілька пакетиків із травами, скляночку з якоюсь рідиною.
— Що йому відомо? — запитав Сашко.
— Ти про Івана Андрійовича? Ну, він знає, що у давньому язичницькому капищі на березі Сейдозера відбудеться шабаш сатаністів, на який вони з’їжджаються з усіх усюд, що будуть людські жертвоприношення. І про Тінь Люцифера йому теж відомо. Знає про те, що вона… Чим вона є насправді. — Ну ви й… — образився Івченко, — нам із Максом майже нічого не кажете, а тут… людині, яку навіть не бачили ніколи. — Мені потрібен союзник у цих місцях, — проворкотів чаклун, — не просто союзник, а саме священик. Річ у тому, що є певний тип людей, яким нема ходу в храм Божий. Зараз ми за п’ять кроків від церкви, на освяченій землі, і благодатна енергія храму захищає нас від нечисті, яку на нас можуть нацькувати. Ти ще не забув, як це буває?
Сашко здригнувся.
— Забудеш тут…
Він помовчав, розмірковуючи, як краще почати розмову про те, що ані на хвилину не давало спокою, та чаклун сам сказав: — За Наталі не турбуйся. Сподіваюся, що з нею нічого не трапиться і скоро ви зустрінетеся.
— Ви казали, що вам відомо, де вона.
— Я такого не казав. Я знаю, в кого вона, хто її викрав. Та засідка… Там були не лише спецназівці, за сутичкою спостерігала ще одна… людина. Дочекавшись слушної нагоди, вона нанесла удар, як вважає, для мене смертельний.
— А насправді?
— Побачимо, — коротко відповів чаклун.
Щось у тоні, яким говорив Штепа, Сашкові не сподобалося. Той начебто зовсім не був засмучений зникненням дівчини, скоріше навіть задоволений, хоча намагався цього не виказувати. — Я не розумію… Я готовій поклястися, що поруч із нами нікого не було. Наталі зникла просто в мене з-під носа. — То був один із чорних магів, які входять до Внутрішнього Кила. Сильніших за них нема нікого. Кажуть, деякі з них живуть не одну сотню років, щоправда, я таких не зустрічав. Такий чаклун здатен перевтілюватися практично в будь-який предмет: у туман, вітер… Здатен перетворити на звичайнісіньку хмарку будь-яку людину. Ти гадаєш, перетворення людей на ведмедів чи жаб лише казки? Зрештою, людське тіло — лише набір хімічних елементів, зчеплених у певній послідовності.
— А ви? Ви теж це вмієте?
— Я теж маг Внутрішнього Кола, але не з найсильніших.
Він помовчав, перекладаючи з місця на місце пакуночки.
— Я гадаю, напад організовано саме задля того, аби відвернути мою увагу, щоб він міг підібратися непоміченим і викрасти дівчину. І я попався.
— Вона настільки для вас важлива? Чому?
— Ти щось чув про весталок? — питанням на питання відповів чаклун.
— Звичайно, давньоримські жриці. Наскільки я пам’ятаю, там було щось пов’язано з природними випарами печер у Дельфах, вдихаючи які, дівчата поринали в наркотичний транс і пророкували.
Штепа похитав головою.
— Випари… Це все теорії сучасних розумників-вчених. Насправді такі діви існували й у інших народів — при тих-таки єгипетських жерцях чи друїдах, наприклад, і були провідниками, посилювачами магічної енергії, чимось на кшталт резонаторів, вибач, якщо це звучить цинічно. З нею моя магічна сила збільшується на порядок, і їм про це відомо.
— Тому її й викрали…
— Вони чомусь переконані, що таким чином обеззброїли мене.
— А це не так?
Чаклун спохмурнів.
— Не знаю… Мабуть, вони вважають, що я, використовуючи чаклунство, можу їм завадити. Не знаю… Можливо, вони мають рацію.
— А у вас інший план? — здогадався Івченко.
Чаклун якусь мить розглядав Сашка, немов оцінював, повагався й запитав: — Скажи, ви з Максом можете дізнатися, де сатаністи ховають дівчат, яких привезли з собою? Але непомітно.
Івченко кивнув.
— Гадаю, так. Ми вміємо це робити.
— Було б краще, якби це зробив Макс, його, можливо, ще не знають в обличчя.
Сашко глянув на чаклуна.
— Ви хочете викрасти дівчат? Навіщо? Обміняти їх на…
— Навряд чи вони підуть на такий обмін, — зморщився Штепа. — Ні, у мене інші плани. Не хвилюйся, я переконаний, що ти ще побачиш Наталі, обіцяю.
— Я готовий на все, аби її повернути, — сказав Сашко.
— Я тобі вірю. Та поки що ми не зможемо цього зробити, нам не відомо, де вона, можу лише сказати, що її обов’язково привезуть до капища. Тож сподіватимемося на краще.
У двері постукали. Увійшов священик із великим чайником.
— Ось окріп.
— Добре, поставте на стіл. І ще мені потрібні дві-три посудини, аби заварити трави.
— Зараз принесу.
Іван Андрійович вийшов. Штепа втомлено відкинувся на подушки, стулив повіки й облизав сухі вуста. — От що, Сашко, ти йди. Повечеряйте, випийте горілки й лягайте спати. Завтра вам знадобляться сили. Я розумію, що ти переживаєш, та все ж спробуй заснути. Йди.
Вечеряли мовчки. Катерина Павлівна приготувала смаженину, пригостила їх чудовою мускатною настоянкою. Сашко пив горілку, мов на поминках, без тостів, не цокаючись, чарку за чаркою і ніяк не міг сп’яніти.
Макс не заважав. Лише коли вони прикінчили одну карафу й господиня принесла другу, запитав:
— Може, вистачить?
— Відчепися, — брутально обірвав його Сашко. — Хочу напитися хоча б сьогодні. Кольоровий «Соні» в кутку показував нічні новини, присвячені Аномалії. Втім, ця тема зараз була головною на всіх телеканалах і в усіх газетах світу. Над землею повзла чорно-фіалкова хмара, важка, щільна, в її’глибині безперервно спалахували гострі сині блискавиці. Навіть на телеекрані вона виглядала велетенською, могутньою й чужою. Безмежно чужою. Сашко відвернувся, відсунув недопиту чарку й несподівано для себе самого попрохав:
— Дай цигарку.
— Ти ж не куриш.
— Так, закортіло…
Він узяв із пачки, що її простягнув Макс, цигарку, відсунув стілець і, похитуючись, вийшов надвір. Було вже далеко по опівночі. Село спало, розкинувшись у важкому, сповненому жахів сні, зрідка схлипувало притамованим собачим гавкотінням або здригалася від нічного морозу, який робив зірки холодними й блискучими, мов начищені шапки латунних гвіздків. Сашко присів на сходах, щільніше загорнувся в куртку і довго безтямно вдивлявся в темряву. Голова гуділа, як з похмілля. Хотілося спати, проте хлопець боявся заплющити очі. Боявся побачити перед собою її погляд, сповнений жаху, відчаю й безпорадності. Вона ні в чому Сашка не звинувачувала. Але цей погляд… Він був страшніший за будь-які докори.
Грюкнули двері. Хтось сів поруч.
— Ти забув сірники.
Макс черкнув запальничкою, підніс миготливого вогника до пом’ятої цигарки й прикурив сам. — Дякую. — Сашко закашлявся, невміло затягнувся ще раз і викинув цигарку в сніг.
— Усе буде гаразд, — тихо сказав Макс.
— Гаразд? Уже ніколи нічого не буде гаразд.
— Ми її знайдемо. Я тобі обіцяю, що ми її знайдемо… Сашко мляво кивнув.
— Можливо. А можливо, й ні.
— Не смій здаватися.
— Пішов ти… — Сашко нервово хруснув пальцями. — Ти не уявляєш, як це сидіти, пити горілку, їсти, а вона там…
— Я тебе розумію.
— Ні дідька ти не розумієш! — заволав Сашко, підхоплюючись. — Я — сволота, розумієш, сволота! І Штепа — сволота остання. Як ми могли? Як ми могли втягнути її в це?! Гаразд, ми з тобою дорослі чоловіки, професіонали… Хоча який я після цього… професіонал. А вона? Якщо ми не можемо спати ночами, бо жахи сняться, то що переживає вона?