— Сашко…
— Відчепися!
Він відійшов, прихилився до холодної стіни й заплющив очі. — Ти не уявляєш, що я відчуваю. Адже їй не просто смерть загрожує, а дещо в сто крат гірше.
— Я уявляю, — сказав Макс, — уявляю…
Тепер його голос лунав пригнічено, слова не давалися, застрягали в горлі, чіплялися… — її теж звали Наталкою… Вона була снайпером у моїй групі, чудовим снайпером. Чотири роки тому, в Таджикистані, ми пішли на караван, була інформація, що піде караван зі зброєю. От тільки нас не попередили, що попереду основного каравану піде липовий. Перший ми розгромили вщент, звичайно, він виявився підставним. Довелося відходити — той район контролювала таджицька опозиція. Нас намагалися перехопити, був бій, її поранили…
Запанувала тиша. Макс схопив пригорщу снігу, скатав сніжку і кілька разів провів нею по розпашілому обличчю. — Із пораненим на руках ми б не вийшли, полягли б усі, — тихо продовжив Макс. — Інструкції щодо таких випадків однозначні: пораненого добити. Та я не зміг. А наказати іншим…
Це було б не лише вбивством, а й зрадою. Ми залишили її біля каменів, дали кілька гранат, набої й пішли. Більше я Наталку не бачив. Лише вві сні…
Він зітхнув, провів підталою сніжкою по вустах і пробурмотів: — Чотири роки минуло, а заплющу очі — й бачу її… Розумієш, у її погляді не було ні приреченості, ні страху, ні докору. Лише любов. Вона дивилася на мене, на те, як я йду геть, і кохала до останнього. А я її кинув. Ось так…
Сашко повернувся на сходи, сів поруч із Максом і обидва довго мовчали, думаючи кожен про своє. Згадуючи кожен своє. — Пробач, — мовив Сашко нарешті, — я — егоїстична сволота. Пробач.
— Я допоможу тобі знайти її, — пробурмотів Макс. Помовчав і глухо додав:
— Може, хоч частина гріха з мене зніметься…
Він закурив, спалив сигарету кількома глибокими затяжками і загасив недопалок об сходинку.
— Гаразд, пішли спати, мені вранці на розвідки йти.
Господарі вже давно пішли, залишивши стіл неприбраним — для гостей. Світло в кімнаті не горіло, але телевізор працював. Сашко ввімкнув світло й попрямував до телевізора, щоб вимкнути, однак, побачивши те, що відбувалося на екрані, завмер, відчуваючи, як мороз пробігає по шкірі.
Йшло пряме включення Сі-ен-ен. Коментатор говорив англійською, Баринов заходився було перекладати, але Сашко його зупинив:
— Не треба, Максе, тут усі чудово розуміють англійську…
Ще годину тому це була хмара — страшна й загрозлива, проте для людського ока — лише хмара. Тепер вона зникла, поступово трансформувалася в потворний чорний корж, нижній край якого горів безперервним фіалковим світлом. Це було що завгодно, проте не об’єкт, котрий могла б змалювати людська мова. Стогнала земля й вигиналася, намагаючись уникнути нестерпних дотиків чудовиська, яке насувалося на ліси й озера, дороги, міста й села. Воно повзло за кілька десятків метрів від поверхні землі, по-хазяйськи, повільно, абсолютно впевнене у власній безкарності, тягнулося до неї сплутаними біло-синіми жмутами блискавок, котрі, як корені небаченого досі паразита, втикалися в землю, намагаючись витягти, висотати з її великого безпорадного тіла всі соки, життя… Та то був обман. Тінь Люцифера вже більше не потребувала енергії, вона досить наситилася, вона прокидалася, і єдиною її метою тепер було лише руйнування, лише вбивство. Нитки не досягали землі, обривалися, гасли, ледь не торкаючись її нерівними краями, які ворушилися, мов живі… Люди дивилися на катастрофу, яка сама себе освітлювала брудно-фіалковими сполохами, і нічого не могли вдіяти. Техніка була занадто слабкою, аби спробувати хоча б затримати Аномалію. Вченим було відомо про неї надто мало, вони не розуміли її, та й не могли зрозуміти. І лише безсило плакали, спостерігаючи, як чудовисько нівечило реальність, змінюючи її за своїм смаком. Ось корені-блискавки дряпнули поодиноку красуню-сосну, кинулися до неї з усіх боків, на мить огорнули наче коконом. А коли промені розсіялися, на місці дерева стояло щось моторошне, потворне, зелено-буре, з брудними смолистими напливами, які утворювали неприродний малюнок. Це щось заволало, потяглося вслід монстру. І померло. Опливло, перетворилося на в’язку бурштинову масу, яка розтікалася в пласку калюжу. А монстр уже врізався у великий ліс, і знову дерева кричали, кричали, кричали… І все живе, що потрапляло під дію Аномалії, змінювалося, зовнішньо й внутрішньо, ставало чужим, ворожим. І вмирало, втративши зв’язок із тим, що дало йому життя, а потім зрадливо покинуло напризволяще під чужим небом. Стогнала земля. Вигиналася, прагнула й не могла втекти від своєї долі. Слабо опиралася й не вміла, не знала, як захиститися. Над обрієм піднімалася туга мінлива віхола, яка запинала десятки й сотні людських машин, котрі, мов мошва, крутилися навколо Аномалії. Віхола коливалася, мерехтіла. Надто швидко, надто непередбачувано, аби око встигло помітити в цьому русі якийсь лад. Але він був. Чужий, нелюдський лад.
То частина іншого світу прийшла на землю.
І шугали в імлі, у просторі, який метушився між корінням-нитками, напівматеріальні ефемерні потвори. Моторошні. Народжувалися й одразу ж вмирали. Чи, може, падали в землю, мов насіння, спати до часу. До того часу, вже недалекого, коли Тінь Люцифера розбудить справжню силу. Справжню темряву. Стогнала земля. Спаплюжена, зґвалтована. Плакала від власної ганьби та безсилля. Надсилала прокльони чудовиську, яке повзало по її тілу. І людям, що її зрадили. А вони… Чи міг хтось із тих, хто дивився на це крізь броньоване скло спецмашин, в ілюмінатори літаків та гелікоптерів, на екранах телевізорів чи службових моніторів спецзв’язку, назвати себе людиною? Скільки від людини в них залишилося? Бурмотіли телекоментатори, давилися словами, що втратили значення й зміст. Чим більше слів, тим менше змісту. Здавалося, вони от-от вдавляться блювотиною знавіснілих, нікому не потрібних фраз.
Люди…
Що ж ви наробили, люди?
Люди…
Люди?
Аномалія йшла все далі на північ, полишаючи за собою чорну, мертву землю. Ані травини, ані гілочки. По-дурному витріщилися в нічне небо каламутні очі озер. По чорній, всіяній гранітними валунами поверхні вітер гнав невагомий попіл. Усе, що залишилося від життя. Аномалія насувалася на озеро. І величезне, майже безкрає карельське озеро завмерло, зіщулилося, мов безпорадна дитина, затуляючись руками від чорного жаху.
І ніщо не могло захистити його від неминучого…
Москва, вулиця Карла Лібкнехта, 12а, 18 травня 1933 року. 1.30. Його розбудив гучний, вимогливий стукіт у двері. Сашко ввімкнув світло, сонно мружачись, подивився на старенький годинник у кутку і відразу все зрозумів. Вони завжди приходять уночі, мов злочинці. Вони і є злочинці, котрі крадуть людську волю, людські життя. Он там, на сходах, стоять вони, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, люди, впевнені в своїй правоті й силі. Вони спокійні, для них таке вже давно перетворилося на повсякденність, мов для селянина сапання бур’яну, який забиває акуратно посаджені грядки.
«НКВС, вас заарештовано, збирайтеся».
Короткий, але ретельний обшук, тупіт кількох пар ніг сходами, виття автомобільного двигуна, яке відлунює в нічних вулицях, змушуючи обивателя втискатися в теплі ліжка, затримувати дихання в марних зусиллях не помічати цього звуку. Сашко визирнув у вікно. Так і є, біля під’їзду стояло темне авто. Навкруги нікого, лише на місці водія миготів вогник цигарки. У двері знову постукали. Відчуваючи, як дерев’яніють ноги, як дрібно тремтять руки, Сашко пішов відчиняти. Думок не було взагалі. Сашко діяв мов автомат, навіть переляку, обов’язкового, неодмінного при такому, не було. І лише крихітна, рахітична думка билася в порожньому черепі:
«Ось воно… Ось воно…»
А потім ще одна, дурна:
«За що?»
Вони ввійшли. Троє впевнених у собі хлопців, які виспалися вдень і гарно повечеряли, в однакових елегантних мундирах. З однаковими обличчями. З однаковими думками. Повсякденність.
«Вас заарештовано, збирайтеся».
Сашко відчув, як дзвінка порожнеча в голові наростає, охоплюючи все — єство, виривається за межі його «я». Невже раніше він не уявляв, як усе буде? Не припускав можливості такого кінця? Знав же, знав, як це буває. Та все ж… Дуже важко пережити страшну мить відторгнення. Коли ти вже не є частиною цієї системи, коли ці хлопці у формі — не твої товариші по службі, а представники держави, для якої ти віднині — ворог, покидьок, сміття… Заціпенівши, Сашко дивився, як до квартири заходить ще один, старший, з вищим званням, обличчя якого здалося знайомим. Його підлеглі починають обшук житла. Слухав, як старший говорить буденно, байдуже: — Обшукайте його, а то ще пустить собі кулю в лоб, як його дружок. Голос долинав звідкись здалеку, майже не сприймався, проте одне-єдине слово змусило свідомість прокинутися, вийти із заціпеніння, прислухатися. І… зрозуміти, що йдеться про Антона. Антон… Ось хто його підставив! Сволота, це через нього, алкаша проклятого. Добовкався-таки своїм поганим язиком! Нічого, Сашко поговорить з ким треба, пояснить, там розберуться. Розберуться… Думки плуталися. Загнані в тісну смердючу клітку, тіснилися, стрибали одна на одну безладно й безпорадно. Ні, це кінець. Нікому нічого не пояснити, не розповісти. Йому не пробачать. І він не пробачить. Кому? Своєму товаришеві. Колишньому. Товаришеві, який знищив його, потягнув за собою в підвали Луб’янки.