— Тільки не кажіть, що п’єте горілку, — гмикнув Сашко.
— А чому ні? Священик теж людина, На весіллі чи на хрестинах не гріх дві-три чарчини хильнути. — А в піст? — пролунав хитрий голос Штепи, який непомітно ввійшов до кімнати.
— О, Миколо Михайловичу, доброго ранку.
— Як почуваєшся?
— Голова розколюється. Я вчора…
— І правильно зробив.
Микола Михайлович присів за стіл, налив собі півсклянки морсу і задоволено випив.
— З вами, я бачу, все гаразд, — констатував Івченко.
Штепа й справді виглядав якщо й не зовсім здоровим, то, принаймні, помітно посвіжілим і відпочилим. Він усе ще накульгував, але пересувався досить впевнено. Яких методів він не застосовував би, вони переважили ті, якими користувалася традиційна медицина.
— Загалом, себе лікувати набагато важче, — сказав Микола Михайлович, допиваючи морс, — постійно щось заважає.
Він поставив склянку й весело запитав:
— То як щодо посту, отче?
— А що піст, горілка ж — не скоромне.
Вони засміялися.
— А коли серйозно, то страшна не горілка, а наслідки від її вживання. Одному вино на користь йде, а другого на тварину перетворює. Ви б нашим селом увечері пройшлися, надивилися б… Майже суцільне пияцтво. Усяке й раніше було, але останнім часом без побоїщ дня не минає. А бійки які: б’ють один одного тим, що під руку потрапить, навіть лежачих… До напівсмерті. Це хвороба якась, зараза. — Це не зараза, — тихо мовив Штепа, — це Тінь Люцифера. І це місце. Прокляте місце. Гарних людей воно робить поганими, а поганих… Воно спустошує людину, перетворює її на тупу істоту, яка живе інстинктами, а потім убиває… Довго тут люди не виживуть, Якщо ми не знищимо Тінь, у всьому світі буде так само. Якщо звідси можна ще втекти, то тоді тікати буде нікуди.
Чаклун помовчав, зітхнув.
— Та Бог із ним, з усім цим. Гарний ранок, гарний день, нема чого псувати собі настрій. Якщо не заперечуєте, я теж з’їв би чогось. Голодний, наче й не снідав. — Та звичайно ж, пригощайтеся. — Священик підвівся. — Зараз принесу. Тим часом Сашко похмуро глянув на годинник, похитав головою і стурбовано глянув у вікно.
— Коли пішов Макс?
— Дев’ятої ще не було, — відповів отець Іван, ставлячи на стіл тарілку з рибою. — А що таке? — Три з половиною години минуло, часу достатньо, не мегаполіс якийсь, тут усім про всіх відомо. Час би вже й повернутися.
— Нічого з ним не трапиться.
— Сподіватимемося.
Загавкали собаки.
О, про вовка промовка, а вовк і тут.
За хвилину до хати вперся Баринов, добре підпилий, з величезним синцем під оком. — О, Господи, що трапилося? — занепокоївся священик.
— Нічого смертельно небезпечного для мого здоров’я.
Макс упав на диван, потер синця й усміхнувся:
— Гарний тут у вас магазинчик, отче Іване. Там хоча б на хвилину припиняється пиятика?
— Хто це тебе?
— А, місцеві. Їм, виявляється, не подобаються чужинці. Один чоловічок зовсім непоганий у рукопашному бою, дуже, я б сказав, непоганий. — Блін, — пробурмотів Івченко, — нам ще халепи з місцевими не вистачало. — Жодних халеп. Побили один одному морди, потім розпили мирову. Той хлопець, як з’ясувалося, в Афгані воював, ми з ним добряче посиділи. Після цього. — Макс знову торкнувся синця. — Це Льоха Коротков, — кивнув Іван Андрійович. — Він прапорщиком у Рязанській дивізії служив, доки не списали через контузію, а може, й через пиятику. Він, звичайно, побитися завжди готовий, але якщо з ким випив — вважай, ви приятелі. До наступної пиятики…
— А як із нашою проблемою? — нетерпеливився Івченко.
— Нормальок. Спільне чаркування — найкращий спосіб здобуття необхідної інформації. Ну, можливо, крім спецметодів.
— Добре. Ви нас вибачите, Іване Андрійовичу?
Вони пішли до кімнати Штепи, чаклун сів на ліжко й питально глянув на Макса:
— Ну?
— Усе так, як казав священик. Їх приблизно дванадцятеро і завтра чекають на когось ще, на когось важливого. Живуть двома групами. Перша — в будинку місцевої самогонниці Тетяни.
Шістдесят років, а все Тетяна. Друга — в того рудого Сашка, про якого Іван Андрійович розповідав. Про нього ніякої більш-менш важливої інформації не отримано, чоловік як чоловік.
Мешкає сам у великому будинку, мабуть, вони йому просто сплачують за проживання. Дівчат тримають і там, і там — по двоє. Хто вони — невідомо, надвір їх не випускають і, судячи з усього, серйозно стережуть.
— Треба було дізнатися, де Наталі, — не витримав Сашко. Макс розвів руками.
— Я не чарівник.
— Не треба, — похитав головою Штепа, — її тут нема.
— Звідки це вам відомо?
— Відомо. Той, хто її викрав, ще не прибув, а він, напевно, тримає Наталі коло себе. Саме на нього, мабуть, і чекають завтра. А нашою метою буде одна з дівчат, які зараз тут, з адептами.
Макс здивовано гмикнув.
— Навіщо? Вони настільки важливі для вас?
— Це жертви, Максиме. Тінь Люцифера вже близько, я відчуваю. Пам’ятаєте, я розповідав, що Антихрист має народитися від повії на вівтарі Сатани, а батько зла дасть йому свою міць, енергію темних сил. Річ у тому, що новонароджений, ким би він не був, — усього лиш дитина й можливості його… А Тінь Люцифера — зосередження таких сил, які здатні знищити половину планети. Тут і вступає в дію магія, і людська, і гіперборейська, і сатанинська. Баби-повитухи приймуть пологи, а потім дадуть немовляті випити зілля, яке буде замішане на крові матері та незайманих дівчат, котрі символізують чотири релігії єдинобожжя: православну, католицьку, іслам та іудейську. Важливо те, що їх викрали з родин віруючих, але самі вони виховувалися без віри. Їх вигодовували, мов тварин, вони навіть розмовляти не вміють, зовсім чисті, мов аркуш паперу.
— Суки… — пробурмотів Макс, не витримавши.
— Лише випивши зілля, Антихрист буде здатен отримати енергію Тіні. Якщо нам пощастить завадити обряду ініціації, Антихрист буде змушений забратися назад, у безчасся, до пори. — Усе так просто? — здивувався Сашко. — Досить викрасти дівчат? — Викрасти чи вбити, якщо доведеться, тут уже не доводиться вибирати. Гадаю, їм буде дуже важко за час, що залишився, знайти заміну, якщо взагалі можливо. Але вбивство — то крайній захід. Пам’ятаєте, як відреагував ефір на смерть бойовиків? Я досі дивуюся, чому та реакція була відносно слабкою, певно, тому, що першими напали вони… — І все ж, — засумнівався Івченко, — невже доля світу залежить від такого дріб’язку? Щось тут не так.
— Це не дріб’язок.
— Ну, можливо, я не так висловився… Будь-яка серйозна схема має страхувальні ланцюги, запасні варіанти, а тут… — Страхувальні варіанти… — пробурмотів чаклун. — Ти спочатку дістань тих дівчат. Запевняю тебе, з цим завданням не впорається цілий загін вашого спецназу. За кожною з них адепти Внутрішнього Кола закріпили демона-охоронця, а здолати їх — це тобі не чарку горілки хильнути. Сашко стенув плечима, але промовчав. Він усе ще був переконаний, що тут щось не те або чаклун не каже їм усього, що йому відомо.
— Тепер твоя черга, Максе.
Той стисло, проте детально розповів про те, що з’ясував відносно розташування сил супротивника. Перед тим як відвідати магазин, він ще добру годину сумлінно прасував животом сніг, роздивляючись у бінокль будинки. — На мій погляд, без стрілянини зробити це неможливо, — зробив він висновок. — Хіба що…
Макс замовк.
— Ну?
— Ні, це неможливо. Потрібно принаймні п’ятеро людей, ну, нехай, враховуючи нижчий клас бойовиків, троє. А хтось ще повинен прикривати штурмову групу, поки вона діятиме в приміщеннях, а потім відходити зі здобиччю. Увірватися туди — половина справи і навіть не найскладніша, особливо за наявності спецзасобів. А от нестача людей…
— А якщо я піду з вами? — запропонував Штепа.
Сашко навіть не одразу знайшов слова, аби пояснити наївному дилетантові авантюрність його пропозиції.
— Ви більше будете тягарем, аніж допоможете, — відповів він.
Помовчавши, додав:
— Якби ви змогли прикрити нас тим полем, яким захищалися самі, коли…
Чаклун зітхнув.
— На жаль, це неможливо. Ви ж не хочете, щоб сила знесла до дідька все село? Тут таке напруження ефірних полів, що найпростіше заклинання викличе цілу бурю.
— Ну, тоді не знаю.
— Зачекайте, а коли так. — Макс клацнув пальцями. — Ми із Сашком підемо в будинок, а ви, Миколо Михайловичу, прикриватимете нас, але звідси, з будинку священика. І втрутитеся лише тоді, коли іншого виходу не буде. Скажімо, побачивши зелену ракету. Гаразд?