Штепа завагався.
— Я, звичайно, зможу, але ефір…
— Нічого, це все ж таки шанс. Зрештою, ми ж не збираємося обов’язково вскочити в халепу. Що скажеш, Сашко?
Івченко замислився.
— Ризик, звичайно, дуже великий…
— Ха, не більше десяти відсотків. Скільки їх там може бути, п’ятеро чи шестеро. А такого нахабства вони від нас точно не чекають. Однак іншого виходу в нас нема.
— Нема, — згодився Штепа.
— Залишається проблема демонів. Як я розумію, у вас є план щодо їхньої нейтралізації. — Демони не поруч із дівчатами, вони в них усередині, запам’ятайте це. Доки все гаразд, вони сплять, інакше не можна, — довкола дівчат постійно крутяться люди: охоронці, прислуга, випадкові зустрічні. Та варто з’явитися найменшій загрозі, як вони прокидаються. І тоді їх не зупинити. Їх можна розбудити заклинаннями, а можна… Запам’ятайте, Боже вас збав, заговорити з дівчиною чи просто зустрітися з нею поглядом. Кляп у рот, мотузку на руки і втікайте, інакше… Я дам вам амулети, вони утримуватимуть демонів у стані сплячки, щоправда, недовго — ви матимете хвилин двадцять-двадцять п’ять. За цей час ви повинні встигнути доставити її сюди.
Чаклун пройшовся кімнатою, згадуючи, чи все вони передбачили, потім втомлено всміхнувся й зітхнув:
— Сподіватимемося, що в нас усе вийде…
Величезний старий будинок стояв у глибині садиби, оточений високим парканом із загострених кілків, які мали в діаметрі не менше двадцяти сантиметрів. Було ще не дуже пізно, і майже в усіх вікнах світилося… Сашко незадоволено супився. Добре б було напасти після опівночі, а ще краще — під ранок. Але… Треба було враховувати й варіант провалу першої спроби. Хоча, звичайно, хто ж їм дозволить повторити такий фокус двічі. І так уся надія на нахабство.
— Дай-но ще раз подивлюся, — попросив Макс.
Сашко віддав йому невеличке фото молоденької дівчини років шістнадцяти, яку їм вручив чаклун. Прикривши світлину відворотом куртки, Макс посвітив крихітним ліхтариком, вдивляючись. — Цікаво, — вкотре пробурмотів він, — чому йому потрібна саме ця дівчина? І чому він упевнений, що вона саме в цьому будинку?
— Спитай про щось інше. Чаклун, він і є чаклун.
— Щось він темнить…
— Він же був одним із них. Він мені пояснював, та я так і не зрозумів їхні містичні штучки.
— Угу, і ти йому віриш…
— Ясно, що в нього є якийсь план, який він поки що не розкриває. Гаразд, нехай, я вже примирився. Наталку б лише повернути.
— Лише б він нас не підставив.
— Досить язиком молоти. Пішли?
Макс раптом швидким, сором’язливим порухом перехрестився й видихнув:
— Працюємо.
Вони вискочили з-за напівзруйнованої повітки, за якою ховалися, і обережно, страхуючи один одного, рушили вздовж паркана. Дійшовши до наміченого місця, Сашко пригнувся. Макс м’яко підстрибнув, опинився в нього на плечах і висунувся над кілками огорожі. На подвір’ї нікого не було. Лише два величезних пси, ревонувши коротким хрипким гавкотом, кинулися до огорожі, та одразу ж замовкли, отримавши по короткій черзі з автомата просто в роззявлені пащі. Їхній вереск заглушило шипіння обладнаної глушником зброї. Зрештою, про вбивство собак, здається, не йшлося. Макс стрибнув на той бік і кинувся до дверей на випадок, якщо комусь із мешканців закортить визирнути надвір. Нікого. Крізь каламутне скло долинали багатоголосі співи. Сашкові з Максом пощастило: судячи з голосів, мешканці будинку були вже добре напідпитку, а застілля наближалося до свого екватора. Макс перебіг до брами, відчинив хвіртку і повернувся на ґанок. До нього відразу ж приєднався Івченко. Двері були відчинені. Макс беззвучно прослизнув усередину і… ніс до носа зіткнувся з величезним, майже двометрового зросту чолов’ягою, котрий якраз намацував калоші. Здоровань так і не встиг нічого втямити. Макс ударив його в живіт, позбавивши можливості дихати, не те що волати, а наступної миті кулак гримнув сатаністові по потилиці, відіславши любителя покурити на свіжому повітрі у світ мрій на добру годину. — Працюємо, — знову прошепотів Макс, виймаючи з кишені газову гранату. У кімнаті, перебиваючи один одного, разом заговорили четверо чи п’ятеро людей. Голоси ставали дедалі голоснішими, їхні власники ще не сварилися, однак сперечалися досить емоційно. Баринов прочинив двері, кинув усередину гранату і знову зачинив. Пролунав сухий ляскіт, ґвалт, кашель, стукіт тіл, що падали. Мало минути тридцять секунд, перш ніж газ, приспавши людей, нейтралізується. Час спливав неймовірно повільно. Макс, припавши до дверей, ретельно відраховував секунди, прислухаючись до того, що відбувалося в кімнаті. Нарешті він кивнув, розчахнув двері й пірнув усередину. Слідом за ним зі зброєю напоготові рушив Сашко. За щедро накритим столом, зронивши буйні голови просто в закуски, міцним сном спали четверо кремезних чолов’яг від тридцяти до сорока років. Ще двійко в живописних позах розташувалися на підлозі. У кімнаті стояв гидкий сморід блювотиння.
— Буває, — буркнув Макс, даючи сигнал Івченкові.
Вони швидко оглянули кухню, комору, ванну з туалетом і, нікого не виявивши, рушили в глиб будинку, відразу опинившись у темному коридорі. Двері по обох його боках були зачинені. Сашко повернув ручку найближчої. Замкнено. Чорт, погано. Звичайно, відкрити її за допомогою спецзасобу «Ключ» неважко, але гуркіт зарядів підніме на ноги всіх у сусідніх кімнатах. Якийсь час вони з Бариновим спілкувалися за допомогою жестів, вирішуючи, що робити. Макс пропонував підривати одночасно всі двері, а потім швидко дослідити кімнати. Їхні вагання припинила поява в коридорі одягненого в білий балахон голомозого бородатого діда років сімдесяти з масивним золотим медальйоном на грудях. Він вийшов з освітленої кімнати, тож не відразу помітив незнайомців. А коли прийшов до тями, було вже пізно. Макс без роздумів ударив кулаком у роззявлений рот, що вже готовий був вихлюпнути крик. Старого буквально підкинуло в повітря і вдарило об стіну. Пролунав глухий стукіт, наче впала колода, дідуган сповз на підлогу, балахон задерся, відкривши Сашковому погляду старенькі, обвислі на колінах спортивні штани. Макс указав на двері, з яких вийшов старий. Вони безгучно ковзнули до смужки світла, і Сашко вже збирався зазирнути всередину, але якесь шосте відчуття змусило його озирнутися. Витягши перед собою руки, до них коридором плив старий. Саме плив, бо його ноги ковзали у кількох сантиметрах від підлоги. Сашкові було добре видно босі, з товстими жовтими нігтями на старечих пальцях ступні. Волосся заворушилося в Сашка на голові: очі старого горіли холодним зеленим вогнем. Пальці рук здригалися, якось дивно притягуючи заніміле раптом тіло. Івченко відчув, як його м’язи тремтять, їх понесло назустріч старому, назустріч смерті… Палець марно смикав курок. Пострілу не було. У скуйовдженій бороді страшного діда промайнула зневажлива посмішка. Ще трохи — і кістляві пальці торкнуться Сашкових грудей. І тоді — смерть. Сашко хотів закричати і не зміг — жоден м’яз більше не належав йому. Час неначе зупинився, сконцентрувавшись у палаючому зеленим погляді. І тут Івченко, немов в уповільненому кіно, побачив, як по підлозі назустріч чаклуну пострибала чорна з ґулями куля. Сашко не встиг зрозуміти, що відбувається, не встиг нічого подумати, а підсвідомість наказала заплющити очі. І відразу, навіть крізь щільно зімкнуті повіки, їх різонуло сліпуче сяйво, а барабанні перетинки ледь не розірвав шалений гуркіт.
Світлозвукова граната!
Він прийшов до тями, сидячи на підлозі. Перед очима плавали вогняні «зайчики», а голова гула, мов дзвін, по якому вдарили кувалдою. Та старому було набагато гірше. Він сидів, прихилившись до стіни, і, судячи з широко роззявленого рота, кричав. З його очей, з крихітними зіницями, текли рясні сльози, від примарного зеленого світла в них не залишилося й сліду. Старий кричав, кричав, а його довгі пазурі-пальці судомно шкребли килимову доріжку. Івченко спробував підвестися, проте ноги не слухалися. Він напружився, скреготнув зубами, відганяючи світлові плями, що миготіли перед очима, і повільно-повільно відштовхнув від себе таку величезну, таку важку землю. Ноги його тремтіли, однак тримали. Макс був уже в кімнаті. Справжній професіонал, він добре знав можливості тренованого оперативника на кшталт Сашка й був певен, що той, переборовши дію шокової гранати, приєднається до нього. У кімнаті, крім двох дівчат, які злякано зіщулилися на зібганих простирадлах, був ще чоловік років сорока, теж у білому вбранні, але без медальйона. Зараз він лежав на підлозі без свідомості, а поруч із його неприродно вивернутою рукою валявся добрячий дрючок. Макс якраз закінчував зв’язувати одну з дівчат. Кинувши її долілиць, він вправно обплутував її руки скотчем, рот нещасної вже був заклеєний. Побачивши Сашка, Баринов щось уривисто сказав йому, проте одразу ж, зрозумівши, що той його не чує, жестами показав, що від нього треба. Сашко дошкандибав до ліжка, нахилився і, хитнувшись, закинув дівчину собі на плече. Усе правильно, в такому стані носильник з нього ще вийде, а ось боєць — ніякий. Дівчина виявилася на подив легкою, шкіра та кістки, тому за кілька секунд, звикнувши до ноші, Сашко міг доволі впевнено пересуватися. Поки що їм щастило. Порівняно легко вдалося нейтралізувати якщо не всіх, то більшість мешканців будинку, одразу знайти кімнату, де тримали полонянок. Коли б не той старий… Але й тут, можна сказати, їм усміхнулася фортуна. Івченко прийняв на себе магічну атаку чаклуна, а Макс зміг вивести його з гри. Пощастило… Баринов вислизнув у коридор, швидко роздивився й показав Сашкові ще одну світлозвукову іграшку, затиснуту в кулаці. Івченко кивнув і, отримавши знак, що все чисто, рушив за напарником. Дідуган сидів майже в тій самій позі, тільки тепер його руки не шкребли підлогу, а стискали голову. Ага, «Полум’я» — це тобі не магічні фокуси. Двигун реактивного літака, що злітає, реве з силою сто двадцять децибелів, а під час вибуху гранати шокової дії звукова хвиля дорівнює ста сорока. А ще спалах, який за яскравістю не поступається сонцю… Отже, чаклуну можна гарантувати щонайменше півгодини веселого життя. Вони були вже в кінці коридору, коли з віддаленої кімнати до нього поткнулися дві мегери пенсійного віку. Макс відразу змахнув рукою — і коридором застрибав ще один чорний м’ячик.