Може, дійсно кинути все до дідька? Як-небудь впораються і без нього, а він… врятує Наталі. — Вирішуйте швидше, Олександре. Тінь Люцифера вже поруч, скоро тут усе перекриють внутрішні війська, і тоді з цього району навіть миша не прошмигне.
Сашко мовчав. У душі щеміло. Десь там, глибоко. Там, де колись гніздився монстр, що його вигнали з цього світу.
— То що ви вирішили?
— Я не зроблю цього.
— Дурня! — фиркнув літній. — Дурня! Від такого не відмовляються. Це безглуздо. — Знаєте що! — В Сашкові прокинулася злість. — Я вам сказав, що не зроблю цього. Для вас я навіть пальцем не поворухну! — Двісті тисяч, — тихо мовив літній. — Двісті тисяч неоподаткованих доларів у будь-якому банку будь-якої країни. Ти отримаєш кредитну картку негайно. Відмовишся — і ми покінчимо з дівчиною. Клянуся. Сашко відвернувся. Плутано метушилися думки. Він повинен, повинен врятувати Наталі, він не пробачить собі, якщо вона загине. Але чи пробачить вона зраду?
Господи, що ж робити? Що робити?
А чи потрібно щось робити взагалі?
Чи не прислухатися до того, що каже йому серце?
От лише інший голос, такий сильний, владний голос суперечить серцю…
Він почув свій хрипкий, чужий голос:
— Гаразд, я подумаю…
— Думай, часу тобі — до шістнадцятої нуль-нуль. І ще. Пам’ятай про дівчину. Вона мене цікавить лише остільки-оскільки, сам розумієш. Не дай Бог… Хлопці у нас люблять розважатися… Вони пішли, а Сашко ще довго стояв, безтямно дивлячись на небо, пофарбоване ріденькими спалахами північного сяйва.
Прийшов до тями від того, що хтось кликав його.
Микола Михайлович підійшов, постояв мовчки, потім зітхнув і поклав руку Сашкові на плече.
— Купували?
Івченко невпевнено здвигнув плечима й скинув його руку.
— Що ти вирішив?
— Гроші обіцяв, — розліпив вуста Сашко, — багато грошей. Обіцяв Наталі повернути. Бреше, мабуть. — Ні, не бреше, — тихо заперечив Штепа. — Погодишся, і вони виконають усі обіцянки, вони не розмінюються на дріб’язки. — Ви так спокійно про це кажете… Наче вам байдуже, залишуся я чи вийду з гри. — Мені не байдуже. Але кожна людина має право на вибір. Я не маю права тримати тебе чи нав’язувати свою волю. Як вирішиш, так і буде. Вирішиш піти — я зрозумію. І радітиму за Наталі. Можливо, попрошу тебе зробити дещо там… Дещо важливе. Ну, а якщо вирішиш залишитися…
— Але ж Аномалія…
— Доведеться діяти самому, зрештою, є ще Макс. Звичайно, буде важче, але… Тримати тебе я не буду. Можливо, так навіть краще. — Дякую, — всміхнувся Сашко, — самі штовхаєте мене до зради. А як я дивитимуся в очі Наталі, ви подумали? Як я житиму після цього?
Він відвернувся.
— Досить каратися, — глухо промовив він по паузі. — Ходімо краще до хати.
Штепа наздогнав його вже на ґанку, взяв під лікоть, притримав. — Одне можу сказати напевне: її обов’язково приведуть до вівтаря. І для того, щоб тиснути на нас, і…
Він не доказав, та й без того все було очевидно.
— Обіцяю, я зроблю все, щоб врятувати її.
— І які шанси? Чаклун зітхнув.
— Хтозна, хтозна… Це залежатиме від багатьох обставин. Майже весь час, що залишився до четвертої години, Сашко провів мов уві сні. Він забився в куток, зіщулився в кріслі й або безтямно дивився на екран телевізора, нічого не бачачи й не слухаючи, або просто сидів, відкинувшись на спину й заплющивши очі. Робив вигляд, що дрімає.
Одного разу до нього підсів Макс, однак Штепа на нього шикнув, Баринов вийшов і більше в кімнаті не з’являвся. Навіть господарі будинку поводилися незвично тихо й непомітно, хоча, звичайно, їм ніхто нічого не розповідав. Сашко злився й на них, і на себе, й на решту світу, такого непростого й ворожого. Десь у душі Сашко вже прийняв рішення і знав, що просто тягне час, аби оголосити його самому собі. Рішення, яке його лякало. Воно було неправильним. Воно було злочинним. Сашко знав, що до кінця своїх днів жалкуватиме про нього, проте інше виявилося б набагато гіршим. Набагато… Він зітхнув, потер налиті втомою повіки й глянув на годинник. За чверть четверта. Біля старої пошти крокує сюди-туди літній чоловік із борідкою. Чи, може, хтось, кого він надіслав замість себе. На екрані стрибали, стріляли, билися… Чи то браві американські хлопці в Іраку, чи ти не менш браві російські — в Чечні доводили свою перевагу й невразливість. Іноді навіть щось говорили…
Сашко знову побачив її очі. Її обличчя…
Подивився на годинник.
Три хвилини на п’яту.
Він важко підвівся й вимкнув телевізор.
Росія, Підмосков’я, урядова дача «Кунцево-1», 1 березня 1953 року. 23.55. Цього разу він не відчув довгоочікуваного й звичного припливу енергії, як це завжди бувало під час контактів з Антисвітом. Ця енергія давала сили, допомагала останніми роками, незважаючи на вік, жити й працювати навіть інтенсивніше, ніж багато хто з молодих. Сталін напівлежав на дивані, його широко розплющені очі дивилися в інший світ, як це бувало десятки й сотні разів у минулому. Тіло скувало знайоме заціпеніння, свідомість була свіжою й ясною, але Йосип відразу зрозумів, що цього разу щось було не так. На його виклик прийшов не Друккарга, а всього лише Жругр. — Я не кликав тебе, — пробурмотів Йосип замість привітання. — Великий Ігва не зміг прийти, — відповів демон, і в його голосі пролунали нотки суму.
— Раніше він завжди приходив.
— Часи змінилися.
Демон російської великодержавності… Йосип довго вдивлявся в обличчя мешканця Антисвіту, що невловимо змінювалося, на істоту, з якою, так само, як із Друккаргою, спілкувався всі ці роки й відчув, як тривога, яка причаїлася глибоко в грудях, проривається назовні, перетворюючись на переляк.
— Що… Що таке? Чому ви…
— Вибач, мій дорогий друже, — схилив голову демон, — ми змушені припинити нашу співпрацю, пробач. Йосип навіть не одразу зрозумів, про що йдеться, а коли до нього дійшов сенс слів Жругра… Переляк змінився розгубленістю, розгубленість — злістю, а злість — образою. — Але… Як же так? Ви ж… ви ж обіцяли, ви давали клятву! — Мені дуже жаль, Йосипе, але… Це рішення Великого Ігви Друккарги. Коли б це залежало лише від мене…
Жругр помовчав, зітхнув і співчутливо мовив:
— Зрозумій, мій друже, Великий Ігва теж не вільний у своїх рішеннях та вчинках, це політика… Скажу вам по секрету, він досі має до вас симпатію, але… У нього вимагають поступитися вами.
— Поступитися?! — гортанно вигукнув Йосип. — Ах ви ж…
Сталін відчув, як темна хвиля ринула йому в голову, перетворюючись на сліпу лють, нищачи залишки логіки й здорового глузду, що траплялося з ним украй рідко. — Вимагають?! Хто?! Хто може вимагати у володаря цілого світу? Навіть у мене ніхто не насмілюється «вимагати» — ні американці, ні англійці! У Великого Ігви вимагають!
Йосип почув чийсь істеричний регіт і лише за мить зрозумів, що то сміється він сам. Жругр, якщо й образився, то вигляду не подав. Він лише розвів руками, чи що там у нього замість рук, і сказав:
— Я не можу назвати тобі… розповісти тобі всього, пробач.
— І він послав тебе сказати мені…
Мовчанка.
Йосип раптом зрозумів, що його просто обдурили. Ці істоти використали його задля досягнення якоїсь своєї мети в його світі, а тепер, коли необхідність у помічниках відпала, просто викидають його, наче річ, яка відслугувала своє. Він розлютився. Зараз Йосип був ладен стрибнути на цю тварюку, вчепитися їй у горлянку й душити, душити… Але зробити цього він, звичайно ж, не міг. Їх розділяли сторіччя, можливо, тисячоліття і багато-багато мільйонів миль. Їхні світи були поруч, можливо, навіть один в одному і водночас безкінечно далеко один від одного. Ось тому й знадобився Йосип демонам. «Ти теж… — прошепотіло щось. Можливо, це Жругр послав йому цю думку: — Ти теж намагався використати мешканців антилюдства, використовував… Без їхньої допомоги, без їхніх порад та участі, без тієї енергії, що її вони тобі давали, хіба зміг би ти перемогти? Ти навіть прагнув їх підкорити, інакше навіщо тобі та скринька, котру ти здобув від медіумів Шамбали?» Велика стареча сльоза повільно поповзла по його щоці. Йосип ніяк не міг зрозуміти, за що ж його так. Хіба не виконував він усі прохання чи побажання, а часто й вимоги Друккарги чи Жругра? Хіба змогли б вони досягти тут, на Землі, того, чого досягли, якби не Коба?
І раптом Йосип немов з усього розгону наштовхнувся на стіну. Він зрозумів, усвідомив, хоч раніше ніколи над цим не замислювався, що насправді йому нічого не відомо про мету цих істот у його власному світі. Зовсім нічого. Яка іронія долі! Півжиття Сталін користувався методами своїх потаємних геніїв, змушуючи сотні й тисячі людей наосліп виконувати свою волю, і навіть не підозрював, що він сам — виконавець чужої. Вважав себе вільним, а насправді його вивели в невеличкий тир і поставили перед заздалегідь вивішеними мішенями.