— Ми могли б поговорити наодинці?
— Узагалі-то, це проти правил… Костянтинів замислився й погодився:
— Гаразд. Олеже Вікторовичу, можна попросити вас… Черниченко мовчки відчинив дверцята.
— Сашко, проведи Олега Вікторовича до іншої машини, — наказав Костянтинів.
— Але, товаришу генерал…
— Виконуй, — обірвав той охоронця.
Коли вони залишилися вдвох, Костянтинів повторив:
— Слухаю вас. Сподіваюся, справа важлива, коли ви наполягли на нічній зустрічі серед міста та ще виперли з моєї машини народного депутата. Я так зрозумів, що це якось пов’язано з учорашнім, м-м… з учорашньою пригодою?
— Так, пов’язано.
Штепа помовчав, немов зважував останні «за» і «проти», потім тихо запитав:
— Вам відомо, що це таке?
— Ні, не відомо, — не приховував Володимир Сергійович. — А вам?
— Так, я знаю, що це, — сказав Штепа просто.
— Поділитеся?
— Для цього я тут. Але передусім я хотів би, щоб ви сказали, чи можливе спілкування з вами не неофіційному рівні… Чи ви тут лише як керівник спецслужби? Костянтинів аж сторопів. Бесіда з самого початку повернула на інше. — Я не хотів би фігурувати в цій справі офіційно, — пояснив Штепа. — Сподіваюся, пізніше вам стане зрозуміло, чому. Та й вам це вигідніше, повірте.
— Поки що ніякої офіційної справи нема, — обережно відповів Костянтинів. — Чи можна сподіватися на вашу участь саме на такому рівні?
Володимир Сергійович подумав і знехотя кивнув:
— У вас є така можливість. Дивлячись що ви пропонуєте.
— Я пропоную співпрацю. Співпрацю дуже небезпечну.
Незнайомець сказав це так, що генерал відчув, як по шкірі побігли мурашки. Чомусь лунко-лунко закалатало серце, а внизу живота знову занило.
— Ви добре знайомі з Черниченком? — спитав він, аби виграти трохи часу.
— Два дні.
— Тоді, як вам…
— У мене не було ані часу, ані можливості, щоб когось переконувати, і не можна було звертатися до вас, як звичайно. Довелося шукати обхідні шляхи. Знаючи, що Олег Вікторович ваш добрий знайомий, я, каюся, просто примусив його…
— Яким чином?
— Я загіпнотизував його.
Сказати, що Костянтинів був приголомшений, означало нічого не сказати. Він мовчки потягнувся за сигаретами, закурив і, не витримавши, пробурмотів:
— Ви сповна розуму?
— Іншого виходу не було, — зітхнув Штепа. — Повірте, такий метод я використовую дуже рідко. Вам це не загрожує, даю слово. Треба ж було якось на вас виходити. Через кілька годин, прокинувшись, він забуде про мене, як і про організацію нашої з вами зустрічі. Повірте, це було необхідно. — І Костянтинів повірив. Щось підказувало йому, що ця дивна людина зараз абсолютно відверта.
— Гаразд… І що ж далі?
Штепа оцінююче подивився на нього й запитав:
— Скажіть, ви вірите у Бога? Генерал здвигнув плечима.
— Знаєте, якось…
— А Сатана, по-вашому, існує?
У Костянтиніва пересохло в роті. Це не був подив. Це не був переляк. Він не міг би сказати, що відчув зараз, але це було не вельми приємним. — Не вважайте мене божевільним, якщо я скажу вам, що Сатана існує. Насправді він набагато ближче, ніж ви думаєте, — продовжував Штепа.
Відчуття нереальності того, що відбувалося, зростало. Штепа нахилився вперед, клацнув замками кейса і попросив:
— Увімкніть світло.
Генерал намацав кнопку, і в салоні тьмяно загорівся плафон.
— Ось, дивіться.
Штепа розгорнув складений у кілька разів великий аркуш цупкого паперу, який виявився мапою. Володимир Сергійович побачив товсту, мабуть, нанесену фломастером лінію, один кінець якої впирався в дельту Нілу, а другий — в Одесу. Далі вона перетворювалася на пунктир, що перетинав усю східну Європу з півдня на північ. Ланцюжок чорних крапок проходив через Київ, зачіпав територію Білорусі, далі через Росію, східніше Новгорода й Петербурга, піднімався до Кольського півострова, де губився серед безлічі північних озер.
— Тут позначено маршрут, за яким іде Тінь Арімана.
— Що? — хрипко перепитав генерал.
— Вибачте… — Штепа зам’явся, підшукуючи слова, — ви знайомі з основами окультизму? Костянтинів лише стенув плечима. Дійсність ставала дедалі більше схожою на сон. Або марення тяжкохворого. — Аріман — давнє зороастрійське божество, в нас воно відоме під іменем Сатани, Люцифера. Але я все ж волію називати його так.
— Ви… ви дійсно божевільний, — пробурмотів Костянтинів.
— А як називаєте це ви?
— Га?
Костянтинів не відразу сприйняв суть питання, реальність оберталася величезним чортовим колесом, паморочила голову. І він сам обертався разом із нею, величезною й жахливою, мов чужа галактика.
«Ні, він — не божевільний. Божевільний — я».
— Ми називаємо це атмосферною Аномалією, — почув Володимир Сергійович свій голос.
— Аномалія… — Штепа ледь помітно всміхнувся. — Ну що ж, нехай буде Аномалія. Він провів по мапі пальцем, мов хотів стерти схожу на товсту чорну гадюку лінію. — Я знав… Так, я знав, що Аномалія з’явиться, тому відслідковував її з самого початку, з тієї хвилини, коли вона народилася. Мені відомо про неї набагато більше, ніж вам, і… нічого не відомо.
Костянтинів навмання загасив сигарету об панель приладів і поліз за другою. Пальці його тремтіли. — Це народилося за тисячі кілометрів звідси. Століття й століття побудовані давніми єгиптянами піраміди накопичували чорну сатанинську енергію: лють і злобу, страх і ненависть, підступність і зраду — ось її джерела. Ідеальні акумулятори псі-енергії, ці колосальні пірамідальні споруди дотепер зберігали свою жахливу здобич. До того часу, коли народиться Антихрист.
Штепа глянув на Володимира Сергійовича, помовчав, даючи йому час осмислити сказане, і продовжував, дивлячись перед собою: — Коли почнеться Армагедон і Господнє військо зійдеться в битві з ордами Сатани і скине його на Землю, буде дано йому володарювати над нею сорок два місяці. Але перед цим повинен з’явитися Антихрист. Так написано в Біблії.
Штепа замовк, витер краплі поту, що виступили на чолі, й попросив:
— Дайте закурити.
Коли він брав із простягнутої генералом пачки сигарету, той побачив, що пальці Миколи Михайловича теж тремтять. — Божевілля якесь, — пробурмотів Костянтинів, — кінець світу.
— Абсолютно точно, — кинув Штепа.
Він глибоко затягнувся, закашлявся і, наче вибачаючись, пояснив:
— Узагалі-то, я не палю…
Він покрутив сигарету, мовчки зробив дві чи три затяжки й зітхнув: — Це дійсно може бути кінцем світу. Річ у тому, що Антихрист — істота із плоті й крові, так само, як Ісус. Сатана в усьому намагається копіювати Бога, наслідує його діяння, за що навіть отримав зневажливе прізвисько «Велика мавпа». Антихрист народиться від повії у вказаний зірками час на вівтарі Сатани. У Біблії сказано: «…і робить великі знамення, так, що й вогонь посилає з неба на землю перед людьми». А ще сказано:
«Він діє перед ним з усією владою першого звіра. Але плоть слабка, і навіть Антихрист не може зрівнятися силою з Люцифером. Для цього той і дарує Антихристові силу, рівну своїй, сатанинську, чорну енергію». Тепер вам зрозуміло, що таке ця Аномалія? Кому й навіщо вона призначена?
Костянтинів мовчав, не в змозі відвести погляд. Він не мав сил дивитися в очі людині, яка сиділа навпроти. Йому було страшно. Страшно тому, що він раптом зрозумів: те, про що каже Штепа, — правда. Нереальна, фантастична, моторошна. — Я, саме я маю зупинити це, тому що… Тому що на мені — прокляття. Тому що колись мій предок, не відаючи, що робить, зробив так, що все це стало можливим.
Сигарета, що жевріла між пальцями Миколи Михайловича, пекла, та він не відчував болю. — Є мізерний шанс зупинити Люцифера. Він… Ще не час для нього, ще не відбулося все, що було сказано в Біблії. Сатана, так би мовити, зайшов із чорного ходу, через людей, які зрадили Бога й забажали стати біля підніжжя трону Люцифера. І мій… мій предок… Він надто пізно зрозумів, що був знаряддям у руках апологетів Сатани.
Штепа помовчав і ледь чутно сказав:
— Я — чаклун, Володимире Сергійовичу, чаклун у третьому поколінні. І дід, і батько мій були чаклунами. Чорними чаклунами. Ми пожертвували душами, аби виправити давню провину. Я повинен зупинити Тінь Люцифера, не дати їй доповзти до вівтаря Сатани, не дозволити їй віддати енергію Антихристові.
Костянтинів переривчасто зітхнув, відчуваючи, як до горла підкочується нудота. Зараз він почувався дійсно божевільним, відчув, як ніч повільно висмоктує з нього залишки здорового глузду й реальність довкола нього. Шипить, бризкає чорною отрутою. Ось воно як… Та що він розраховував почути? Невже в нього за весь цей час не виникали думки про потойбічне походження Аномалії? Невже не блиснуло хоча б раз слизьке, холодне і смертельно небезпечне, мов кобра, що приготувалася до кидка: «ВОНО — ЗВІДТИ. ВОНО НЕ НАЛЕЖИТЬ НАШОМУ СВІТОВІ»?