Світ сколихнувся. Казан Аномалії, який клубочився злом та силою, відповів на цей поклик, заклекотів, хмари спінилися, повільно витягаючись у величезний, до самих зірок смерч, на кінці котрого, як крапля розтопленого металу, висіла важка сяюча куля. Скільки це тривало? Кілька секунд? Кілька років? Звідкись із чужого світу раптом випірнув крихітний на тлі тіні літак. Сашко хотів закричати, застерегти, проте змушений був лише дивитися, як смерч, повільно крутячись, викинув блискавку-мацака і схопив літак. Свист реактивного двигуна затих, однак сталева машкара не впала, а, задерши носа, натужно ввійшла в брудно-жовту стіну і зникла.
Бризнула кров.
Бризнула кров!
Бризнула кров!!!
Великий магістр стояв навколішках, притискаючи до скривавленого балахона дівчину, з горла якої до чаші стікала гаряча кров. Його люті, майже безумні очі втупилися в Антихриста, а побілілі вуста бурмотіли одні й ті ж слова:
— В ім’я отця і сина… В ім'я отця і сина… В ім’я отця…
На такій відстані, в ревінні вітру та навислого над вівтарем монстра, Івченко не міг його чути. Великого магістра не могли чути навіть ті, хто стояв поруч. Проте Сашко чув! І Штепа чув, Івченко це знав, він відчував чаклуна, відчував своєю ненавистю, як собака відчуває свого споконвічного ворога й родича — вовка.
— В ім’я отця і сина!
Ніж у руці старого сатаніста заіскрився, загорівся ледь помітним блакитним полум’ям. Він владно змахнув ним, і послушники кинули до його ніг ще одне дівоче тіло. Живе тіло, що здригалося від невідворотного. Юне. Помах ножа. Легко, мов шматочок сиру, лезо ріже тонку беззахисну шию, врізається у хребці. Сашко чує хряскіт, чує, як булькає, хлюпає в чашу кров.
— В ім’я отця і сина…
Чергова дівчина опиняється перед скривавленою потворою з палаючим поглядом.
— Наталі!!!
Сашкові здалося, що його крик чує Всесвіт. Чує Сатана. Чує Бог. Бог… Бог? Чому ж… чому ж тоді він не врятує її? Чому він не відгукнеться на цей заклик? Чому навіть вона не чує цього крику, чому слухняно стає навколішки, чому не чує, адже Сашко кричить серцем?!
— Дивися, Сашко, дивися, — шепоче Штепа…
— В ім’я отця і сина… — шепоче сатаніст. Що ж робити? Як її врятувати? Господи…
Івченко раптом усвідомлює, що Штепа від самого початку знав, чим усе закінчиться, що саме цього він і прагнув! І раптом Сашкові вдалося неможливе. Це наче підняти саму Землю, наче взяти на себе всі людські страждання. Йому все ж вдається заплющити очі. Не дивитися, не бачити, як там… Лише кілька секунд. Сатанинська сила знову змусила повіки піднятися, знову прирекла його на муку споглядання. Довкола Великого магістра лежали чотири дівочих тіла. Камінням розповзалася темна калюжа, підбираючись до його ніг, однак старий цього не помічав. Однією рукою він підніс над головою чашу, а іншою — ножа, який палав фіалково.
«Агам, — промайнула думка, — він називається Атам».
Ще мить, і чаша, так само, як і ніж, спалахнула, шугонула до Аномалії фіолетовими протуберанцями. А Тінь Люцифера вже опустилася майже до самого вівтаря, перша блискавка вдарила в його підніжжя, а потім кам’яне громаддя охопив клубок сяючих гадів, уступами потік сіро-блакитний туман, у якому замиготіли тіні монстрів, що народжувалися. — Випий, о великий, силу отця твого і володарюй віднині над думками й душами людей, які населяють світ твій, доки не прийде час величного царства Люцифера!
Послушники дбайливо зняли немовля з підвищення, стали навколішки перед Великим магістром. Той теж опустився на коліна і підніс чашу до вуст Антихриста. Сашковим тілом пробігла дрож, підняла волосся, зафарбовуючи його набіло. Небесами прокотився сміх. Сміх і задоволене вуркотіння звіра, що ховався по той бік безчасся. Звір був щасливий, наче сам хлебтав із чаші страшне питво. Верескнули й зареготали десятки тіней у сірому тумані. Радісно застрибали. Славили нового пророка, славили великий кінець. Сашко плакав. Господи, коли б він тільки міг рухатися! Коли б він міг убити себе, Господи!
І тут…
Він не зрозумів, що трапилося. У центрі Землі народилося глухе гарчання, яке ставало дедалі голоснішим, дедалі лютішим. Каміння затрусилося. Затрусився вівтар. І прокотилося по всьому світу виття, переросло в ревіння, вереск і стихло… Кричало немовля. Кричало, мов від болю. Наступної миті воно підняло голову, подивилося палаючими очима в обличчя Великого магістра, змусивши того відсахнутися, затулитися ліктями. Чаша, дзенькнувши, полетіла в безодню. — Ідіот!!! — заревло немовля. — Ідіот, ти все зіпсував! Це не та кров!!!
Обличчя Антихриста почало змінюватися. Загорілися зеленим очі, шкіра зібгалася, за якусь мить перетворивши його на маленького старця, а потім крихітне тільце спалахнуло й зникло, залишивши на камінні лютий, повзучий шепіт:
— Будь ти проклятий, Великий магістре Кром!..
Кілька секунд приголомшений старий сидів, заціпеніло втупившись перед собою, потім його обличчям пробіг переляк, який змінився жахом, розумінням і, нарешті, ненавистю. — Штепа! Боллайн!!! — заверещав він, зриваючи голос. — Боллайн! Я знаю, що ти тут, клятий перевертень! Виходь, ти… ти…
Величезна блискавка вдарила в землю зовсім поруч із вівтарем, розбивши на крихти брилу заввишки в людський зріст. Над котловиною ревонув страшний грім. — Боллайн, радій, мерзенний зраднику, що вкусив нас зненацька! Радій, ти занапастив усіх нас, ти, підла тварюко, що плює на закони та клятви!
Вітер зростав. Ревіння Тіні-смерчу було страшним. Величезна струнка воронка почала розпадатися, перетворюючись на безформну хмару, просякнуту енергією, що вийшла на волю. Перші її жмути, щойно перетворені Тінню на силу, нікому вже не потрібну, вдарили по капищу, в розкидані низиною піраміди, розносячи їх на друзки, розкидаючи на багато миль кам’яні скалки. Ще й ще. Одна з блискавок ударила у вівтар, змела з нього людей, мов пил, рознесла їх на частки, спопелила, задушивши зойки в самому зародку. Однак старий залишився.
— Боллайн!! — знову заволав він.
У його крику було стільки болю й муки, що Сашкове серце, яке, здавалося, вже перетворилося на камінь, зайшлося в екстазі радощів. Болісні й солодкі сльози бризнули з очей, хоча Сашко й не знав, та й не міг знати, чому так радіє. Горе пішло. Втрату вже не повернеш, не виблагаєш. Та доля дарувала відплату. Господь почув його серце… Зовсім поруч з Івченком у каміння вдарила блискавка. Гострі уламки стьобнули скелі, проте захист, що його створив Штепа, подолати не змогли. Уся котловина диміла, земля кипіла, мов по вівтарю вела вогонь артилерійська батарея. Давнє капище помирало, незаслужено покаране за гріхи й зраду людей, які й не створювали його.
До Сашка долинув сміх. Він повільно повернув голову і…
Повернув?! Так! Так!! Він міг рухатися! Господи, він міг рухатися, отже, міг і… Сміявся Штепа. Реготав зневажливо, зловтішно, тріумфуючи. Тріумф цей був замішаний на безмежному болю, і це робило його сміх ще страшнішим. Сашко потягнувся до чаклуна, хотів схопити його, вчепитися в горлянку, проте в цю мить Штепа вийшов із магічного кола.
— А ти гадав, чому я не з’являюся, Кроме?
Штепа зневажливо сплюнув, змахнув рукою, викинув силу, якою, мов пушинку, віджбурнув кам’яну брилу, що падала зверху, і в’їдливо запитав: — Що, не сподобалася твоєму вилупкові християнська кров?
Великий магістр заревів. Штепа ще раз сплюнув і посміхнувся:
— Так, це зробив я, магістре. Я тріумфую й плюю на тебе!
Росія, Підмосков’я, урядова дача «Кунцево-1», 2 березня 1953 року. Він лежав на широкому дивані, прикритий пледом, маленький, якийсь відразу висохлий, беззахисний, жалюгідний. Він розумів, що вмирає, і люди, які юрмилися біля його постелі, заходили й виходили з кімнати, вовтузилися з інструментами або впівголоса віддавали розпорядження, що їх раніше віддавав він, теж це розуміли. Сталін умирав. Свідомість усе сприймала, він усе розумів, однак ні поворухнутися, ні сказати хоча б слово не міг. Бліді, розгублені обличчя Хрущова й Булганіна. Похмуре, стурбоване — Ворошилова. Сумне — Молотова… Вуста Берії кривилися в ледь помітній посмішці, за якою ховалися зневага, нетерпіння й хвилювання. Йосип хотів би побачити його очі, він прочитав би по них усе, проте вони боягузливо ховалися за тьмяними скельцями пенсне.
Сволота…
Лаврентій спіймав на собі цей погляд, страшний, сповнений безсилої злості, заметушився й, щось буркнувши собі під носа, вибіг із кімнати. Важко… Важко… Нікого поряд. Жодної близької людини. Де вони? Де? Світлана ще не приїхала? Ні, не видно, І Надюші нема… Хоча вона ж…