Зонд летів низько, його двигуни здіймали хмару пилу, яка заважала бачити поверхню Фаренго в оптичному діапазоні. Космоаналітик перемкнув оглядові монітори на ГРЛ[75]. Досягнувши тунелю, виритого експедицією Нурасова, зонд завис над його гирлом.
— Вони залізли до Лабіринту, — констатувала Тарасваті.
Цієї миті монітор блимнув, зображення зникло.
— Щось сталося? — кліпнула чарівними очима Хіосі.
Аннадір перемкнув пультовий монітор на локатори «Капітана Паландо». Корабель був над Західним континентом. На моніторі спалахнули розмальовані умовними кольорами контури плоскогір'я Поланського. Але золотистої відмітки зонду там не було.
— Сіре, вони збили зонд, — доповів космоаналітик.
— Чим?
— Не можу точно визначити, сіре. Спалаху не було, сплесків радіації і магнітного поля також. Припускаю, що вони збили «Зодіак» кінетиком.
— Активуємо укав? — Анадір поглянув на Тарасваті.
— Скільки часу потрібно для організації десантної операції з подальшим переслідуванням злочинців?
— Близько дванадцяти стандартних годин. На борту разом з вами, сестри, лише чотирнадцять людей, — нагадав командир «Капітана Паландо». — Я можу виділити зі складу екіпажу трьох матросів і офіцера. З бортової техніки — укав, двох кіборґів-«павуків» та двох транспортних роботів. У нас, нагадую, немає спецтехніки для тривалої підземної експедиції і відповідних засобів життєзабезпечення.
— Тоді ми підемо туди удвох із сестрою Хіосі, без ваших людей, капітан-командоре, — з металом у голосі заявила високородна жриця. — Смерть не переможе вірних доньок Єдиного у вівтарях Храму життя.
— Мені наказано великим адміралом: надавати вам, Преподобна сестро, допомогу всіма наявними на кораблі засобами, — нагадав Аннадір. Цієї миті йому дуже хотілося поглянути на Хіосі, але він не міг відірвати погляду від темних непроникних очей Тарасваті. — Я, сестро, особисто очолю переслідування лиходійних дітей темряви. Можливо, цей ваш Храм спроможний захистити не лише гарних дівчат із Піфії.
Місто Аль-Кенан,
планета Арпікран (5КВ02:3),
зоряна система Тау Кита.
27 октомбрія 416 року Ери Відновлення
Перебування на Арпікрані перетворилося для Ланса Маккосліба на суцільне приниження. Колишньому адміралові влаштували ретельний обшук у митному секторі космопорту, скоротили візу до семи діб і попередили, що заарештують, якщо він спробує наблизитися до арпікранських об'єктів з обмеженим доступом.
Замовлений номер у готелі виявився зайнятим і, врешті-решт, колишній координатор управління «D» опинився в двокімнатній комірці гуртожитку для абітурієнтів місцевого Університету. Звукова ізоляція не глушила свист монорельсу, лінія якого проходила в кількох метрах від вікна, схожого на ілюмінатор доісторичного зорельота. А на столі в харчоблоці він виявив плями з підозрілим запахом. Не звертаючи на них увагу, кімнатний робот-прибиральник безглуздо совався пластиковою підлогою, розкидаючи сміття. Колишній адмірал сам розпакував контейнер з особистими речами і витер стіл серветкою.
При вході до аристократичного кварталу Аль-Кенана його знову ретельно обшукали і навіть перевірили паролі медичних імплантатів. Потім Маккослібу повідомили, що барон Малко Вей прийме його у своїй резиденції на дві місцеві години пізніше, ніж було домовлено. Ані пояснень причин затримки, ані вибачень з цього приводу колишній адмірал не дочекався. Щоправда, йому показали кав'ярню, де запропонували згаяти дві означені години. Але на цьому застережливість місцевих адміністраторів вичерпалася. Єдиною розвагою в кафе виявився мультисенсорний симулятор. У перших рядках переліку його треків пропонувалися «Гарячі ночі на Нолі» та «Красуня Мейз — цілковитий контакт». Маккосліб обрав «Велику енциклопедію Арпікрана» і встановив таймер симулятора на півтори арпікранських години.
Апартаменти барона займали всі приміщення одного з верхніх рівнів населеного купола. У панорамних вікнах тьмяніла безмежна сіра рівнина з оранжевими й синіми вогниками транспортних ліній. Стіни прикрашали неоковирні мозаїчні зображення, присвячені арпікранським першопрохідцям, і пафосні портрети володарів старого Марсу.
Глава арпікранської гілки клану Веїв Великосіртських навіть не завдав собі клопоту підвестися назустріч гостеві. Він лише коротко кивнув на знак привітання і недбалим жестом вказав Лансу на глибоке крісло.
— Чим зобов'язаний, пане Маккослібе? — жовтувате обличчя Малко Вея не приховувало ані його поважного віку, ані бридливого стосунку до обставин життя. Це було обличчя людини, втома якої давно вже пройшла шлях від тимчасового відчуття до робочого стану.