Пиловий килим гасив кроки людей і кіборґів. Але навіть глухі відлуння їхнього пересування, багаторазово помножені кам'яними гранями тунелів і залів, здавалися нахабними й недоречними у цій велетенській будові, яка пережила своїх будівничих і зберігала у надрах таємниці їхньої могутності. Тут, у Лабіринті, люди зустріли архітектурний виклик, кинутий часові. Виклик недосяжний для земних зодчих — і давніх, і епохи Імперії. Час торкнувся стін Лабіринту, але вони вистояли. Сотні тисячоліть пробігли над підземеллями плата Перлат, а в трикутних тунелях усе ще нероздільно панувала воля їхніх творців.
«Якийсь похмурий цей Храм життя, — розмірковував археолог. — Старезний і похмурий. Немає тут теплої і затишної людської життєвості. Немає взагалі нічого людського. Ані краплі. Цікаво, який вигляд мали ті повзучі створіння, що споруджували цей Лабіринт? Гігантські слимаки, які пізнали споконвічні істини Великого Космосу? Розумна хробачня?»
А тим часом вони йшли й йшли кудись уперед, до незнаної мети, зупиняючись на розгалуженнях тунелів для встановлення імітаторів. Ніхто не ризикнув поцікавитися в Шерми, як скоро і де буде розгорнуто житловий модуль і облаштовано базовий табір. Здавалося, що Шерма не відає втоми. Вона жодного разу не дозволила собі відпочити на відкидному сидінні кіборґа. Розмірено й легко крокувала вона на чолі колони, а обіруч неї так само невтомно й розмірено бігли морліфи. Спостерігаючи за рухами щуропсів, Вольск здогадався, що між ними й Шермою не переривається телепатичний обмін інформацією.
На черговому перехресті Вольск наздогнав Вей.
— Усе хочу запитати вас, баронесо, а яке ваше повне ім'я?
— Дивне запитання для такого… місця, — в голосі Вей було більше іронії, аніж подиву.
— При зустрічі з ось такою зримою вічністю не завадило б знати справжні імена.
— Ви думаєте, Алексе, вічності не байдуже, під якими саме іменами вона нас забуде?
— Вічності, можливо, і байдуже, а мені ні. Чи це якась фатальна таємниця?
— Та ні, не таємниця. При народженні мене назвали Одолія Ґвендолін, на честь двох прабабусь. Але ім'я Одолія мені ніколи не подобалося.
— У подвійних іменах є щось величне. Щось схоже на цей Храм.
— У вас оригінальні асоціації, Алексе.
Щось у голосі Вей дало зрозуміти Вольску: продовжувати цю тему баронеса не хоче. Далі вони йшли мовчки.
На одному з перехресть морліфи виявили розплавлений металічний предмет. Дунс приніс його Шермі, та покликала техноархеолога. Вольск був змушений напружити пам'ять і уяву, щоб визначити первісну функцію цього шматка сталі. Він міг бути фраґментом силового каркасу кіборґа або деталлю транспортного візка. Молекулярний аналіз металу вказав на тіронійські металургійні заводи.
— Хіба за доби Нурасова на Тіронії вже були заводи? — запитала у Вольска Вей.
— Ні, тоді на Тіронії не було заводів, — похитав головою техноархеолог. — Важка промисловість там виникла років за п'ятдесят після правління Сіорана Першого. Цей сплав відлили на заводі компанії «Польсен» у Ліфанії, а його побудували десь близько триста десятого року.
— Ось і сліди кіборґів з безпілотників, — завважив Некіч. — Їх добре тут підсмажили. Чимось на зразок плагану?
— Цей фраґмент був під дією дуже високої температури, — погодився Вольск. — Десятки тисяч градусів. Частина металу, ймовірно, випарувалася.
Він ще подумав і уточнив:
— Випарувалося все, окрім цього шматка. Напевно, він був наймасивнішим.
Некіч поглянув углиб тунелю. «Там засада», — промовляла його напружена постать. Вольск кинув погляд на морліфів. Дорс здавалася спокійною, а на Дунсі шерсть стала дибки. Він хвилювався.
— Ми десь поряд із Великим похилим тунелем, — визначила Шерма. — Але, наскільки я розумію, все ще на першому рівні. Треба знайти прохід на нижчі рівні.
— Тунель, яким ми пройшли, мав невеликий кут нахилу, — завважив Махоніко. — Можливо, ми вже достатньо глибоко. Точно зорієнтуватися не можу. Датчик відстані до ядра планети не працює.
— Чому?
— Не знаю, Шей, — Махоніко знизав плечима. — Його щось блокує. І магнітне поле тут якесь дивне. З нерегулярними сплесками. Якби не трьохконтурний захист, позитронні мізки роботів уже ґлючило б.
У комунікаторі згустилася тиша.
— Я хочу, Ої, - перервала мовчання Шерма, — щоб ти зараз промовила вголос те, про що подумала. Те, що почула я.
— Охоронці Храму вже не сплять, — сказала Овіта. — Вони прокинулися, коли ви взяли в руки шматок цього заліза.
— Отже, він не просто так тут лежав, — зрозумів Некіч.
— Тут ніщо не лежить просто так, — підтвердила Знаюча.