— Ось що я запропоную, — сказала ГЬллі. — Першу годину командуватимеш ти, Люсі, а другу, якщо ти захочеш, — я. Ти будеш перша, бо ти досвідченіша за мене.
— Гйразд, — відповіла я. — Згодна. Дякую, ГЬллі, ти чудово це придумала. — Поправивши пояс, я спитала в Джорджа: — Ану, що там перше в нашому списку?
— Моторошна чорна хмара над травою. Саме поблизу того місця, де ми зараз стоїмо.
Наша дорога, прокладена заздалегідь на малі, мала проходити всіма місцями, де селяни бачили привидів. Першим пунктом була темна хмара біля пагорба, на якому стояла колись шибениця. Якщо то був привид повішеного пекаря, що торгував пирогами з гнилим м’ясом, то за стільки років він мав обернутись на Темний Спектр—розпливчасту масу, що простягає в усі боки тоненькі вусики ектоплазми.
Ми обережно підійшли до пагорба.
— Що ж, — зауважила я, — шибеницю вони спалили, а от місце кари, радше за все, не запечатали. Пропоную зробити це за допомогою солі й заліза. Згодні?
І Джордж, і ГЬллі погодилися зі мною. Майданчик, на якому стояла шибениця, виявився невеличкий, тож із першим своїм завданням ми впоралися швидко. ІЬллі спробувала відвернути увагу ГЬстя: спочатку він ледве ворушився, та врешті навіть спробував напасти на неї. Поки ІЬллі відбивала цей напад своєю рапірою, ми з Джорджем густо засипали пагорб сіллю й залізними стружками. Відразу після цього привид зблід, закрутився і. нарешті, пролився в траву доіцем чорних крапель, які туч-таки зникни.
Я витерла рукавом спітніле чоло:
— Чудова робота. ГЬллі. Радаю, що цього ГЬстя можна викреслити з нашого списку. Влітку тут знову можна буде гуляти й танцювати. Що далі?
Наступною виявилась та сама Примара, яку Кіпс помітив над містком. Йому ми теж дали раду швидко й легко. З Каменярем серед луки й Причаєним на автобусній зупинці ми з ГЬллі також упорались за кілька хвилин.
Джордж захихотів:
— Ви. дівчата, ласуєте цими привидами, як тортиком... ГЬразд. тепер моя черга. Хто там у нас наступний? — він продивився малу й нотатки. — Так... Тінь літньої жінки, яку бачили в дворі одного з будинків на Стрілці. ГЬдаю, з цією бабцею я зможу розібратись і сам. Ходімо, погляньмо, чи на місці вона?
Як я вже згадувала, Стрілкою тут називали ряд будинків біля дальнього кінця луки. Похід туди не забрав у нас багато часу. Крізь хвіртку в живоплоті ми вийшли на темну вуличку, де у вікнах ледь-ледь мерехтіли вогники.
Огорожі щільно оточували будинки. Дерева над нами розтинали небо своїм чорним гіллям. Ідучи Стрілкою, ми скуп-чились щільніше: довкола було не дуже затишно.
— Той будинок стоїть трохи віддалік, — прошепотів Джордж. — Зараз ми його побачимо... — Зненацька він зупинився. — Овва! А це хто такий?
Серед темної вулиці стояла бліда постать, спину якої освітлювало примарне полум’я неіснуючої свічки. Обличчя ховалось під довгими пасмами волосся, голова була схилена вперед, плечі сумно опустились, ближча до нас рука немічно висіла вздовж тіла, проте її пальці стислись у міцний білий кулак.
Ми зупинились. Привид так само стояв і не ворушився.
— Нічна сорочка... — прошепотіла Голлі. — Це недобрий знак...
— Це, здається, дівчина, — так само пошепки відповів Джордж. —Ноги в неї молоді, не старечі. Ні, ви не думайте, що я такий уже знавець старечих ніг. У мене інші захоплення...
І Цо ж це за ГЬстя, звідки вона тут узялась?
— Обережно, — попередила я. — Вона заворушилась.
Коїцаві ноги зачовгали по брудному путівцю. Залопотіла брудна нічна сорочка, й постать обернулась. Нас відразу обдало струменем пронизливого нічного холоду. Ми тісніше присунулись одне до одного.
— ГЬсті завжди обертаються проти годинникової стрілки, — здушеним голосом промовив Джордж. — Чули про це? А за годинниковою стрілкою — ніколи. Це доконаний факт...
— Чудово, Джордже, — відповіла я. — А тепер помовч із хвилину. Рапіри напоготові! Я спробую поговорити з нею. Стежте за її руками й ногами. І за виразом її обличчя.
— Якби ще було видно її обличчя за тими патлами, — буркнув Джордж.
ГЬллі здригнулась:
— На її сорочці спереду кров.
То була правда: на нічній сорочці Гості чорніла велика волога, лискуча пляма. Легенько погойдуючись, примарна постать наблизилась до нас, проте її обличчя ми так і не побачили під довгими пасмами темного волосся, що виблискувало в потойбічному світлі. Я почула звук, що скидався на шелест листя.
— Хто ти? — спитала я. — Скажи нам, як тебе звуть. Що тут сталося з тобою?
Я замовкла, чекаючи на відповідь. Пролунав той самий шелест — уже трохи гучніше.
— Ніяк не можу розгледіти її обличчя. — прошепотів Джордж. — А ти, ГЬллі?