— Ні, не можу. А ти, Люсі?..
— Заспокойтесь,—відповіла я, відчуваючи, як нервуються мої друзі. їхній страх передався й мені — в мене затремтіли руки й стало важко в череві. — Заспокойтесь обоє. Я, здається, щось чую.
— Поглянь, ГЬллі, скільки крові..
— Авжеж...
Аж тут долинув новий голос, схожий на шурхіт листя. Тепер я виразно чула його:
— Мої очі... Ви не бачили моїх очей?
Постать підняла голову. Волосся відгорнулось.
Не знаю, хто скрикнув гучніше — Джордж чи ГЬллі. бо їх обох перекрив мій власний зойк. Не пам’ятаю, чи кинулась ця ГЬстя тоді на нас, чи ні. Пам’ятаю лише, що я навмання змахнула своєю рапірою, а потім ми втрьох кинулись навтікача лукою аж до самісінького хреста, де нарешті зупинились. хапаючи ротами нічне повітря й лаючись.
— Вона женеться за нами? — злякано спитала ГЬллі. — Женеться?
Я озирнулась у нічну пітьму:
— Ні.
— О. яке щастя!
— Чому саме очі? — бурмотів Джордж. — Чому не якась менш важлива частина тіла? Палець, скажімо, чи навіть вухо? Будь-що не так огидно...
— Звідки взявся цей привид, Люсі? На малі його не було! — зауважила ІЬллі.
— Мабуть, якийсь новий. Не знаю.
— Пальці на ногах! їй бракує не тільки очей, а й пальців на ногах! Без них далеко не підеш. Ось чому вона не погналася за нами! — торочив своє Джордж.
— Джордже, ти мариш, — утрутилась я.
— Можливо. Я просто міркую вголос.
Я виріпіила, що всім нам пора перепочити, й повела свою команду’ назад до готелю.
Як виявилось, Локвуд із Кіпсом були вже там. Локвуд стояв біля прилавка й щось нотував у записнику, а Кіпс із пляшкою кока-коли в руці і з Ферфексовими окулярами на голові схвильовано походжав залою.
— Два Спектри! — вигукнув він, побачивши нас. — Два Спектри й Мандрівний Вогонь! Я бачив їх! Бачив і впорався з ними за однісіньку мить! Спитайте Локвуда, він розкаже вам!
— У мене вже вуха в’януть від його крику, — поскаржився Локвуд.—Я вже шкодую, що ми дали йому ці окуляри. Гкразд, свою частину роботи ми виконали. А що у вас?
Ми все розповіли йому, а я додала:
— Локвуде, тут у селі панує якась химерна атмосфера. Якесь надпотужне психологічне збудження. Я сприймаю це як віддалене дзижчання. Таке саме, як під магазином Ейкмерів... і ще раніше, біля «кістки й скла».
Локвуд помовчав і постукав олівцем по прилавку.
— Я трохи змінюю наш план, — нарешті сказав він. — ГЬллі, ти можеш узяти з собою Кіпса з Джорджем і разом з ними покінчити з тією безокою дівчиною? Коли дасте їй раду, йдіть далі за списком. А ти, Люсі, підеш зі мною. Спробуймо відшукати джерело цього збудження.
Ми з Локвудом прямували селом. Місяць визирнув з-за хмар і тепер сяяв над гаєм на сході. Було видно вершини пагорбів за деревами, що мерехтіли в темряві, мов сріблясті півмісяці. Видовище було гарне, проте аж ніяк не розвіювало непроглядної, гнітючої нічної типгі. Якби хоч сова десь крикнула, чи зойкнула людина, чи вдарив поховальний дзвін — усе ж таки це було б веселіше за далеке потойбічне дзижчання в моїй голові.
Через кожні сто кроків ми зупинялись, і я дослухалась до тиші, намагаючись визначити джерело шуму. Все було марно — дзижчання не ставало ні гучніше, ні тихіше. Джерело було, напевно, занадто далеко від нас.
— Ходімо ближче до гаю, — запропонував Локвуд.
Наші підошви гучно тупотіли підмерзлим путівцем. Описавши дугу, ми тепер наближались до церкви.
— Сподіваюся, вони впорались із тим Спектром, — сказала я. — Мені хотілося б, щоб це зробив саме Джордж.
Локвуд усміхнувся:
—Ні, це робота радше для Кіпса, бо Джорджа завжди нудить від дівчат із відтятими частинами тіла. А Кіпс таких дрібниць тепер просто не помічає — все тішиться своїми окулярами. Ти кажеш. ГЬллі теж попрацювала на славу?
— Авжеж, на славу.
— Я завжди переконую її. що вона повинна більше довіряти своєму Талантові. Цей бовдур Ротвел відбив у неї всю охоту до праці. От вона й зламалась, перестала вірити в себе... Добре, що тепер вона попрактикується як слід. Особливо разом з тобою, Люсі. Ти для неї — якнайкращий взірець.
— Ну. тут я вже не певна... — зненацька я завмерла, вперше почувши, як змінилось потойбічне дзижчання. На мить воно вщухло, а потім залунало ще дужче. Ми пройшли повз іржавий захисний ліхтар, що стояв на пагорбі, й спустилися схилом, опинившись нижче від церковного двору. Над нашими головами темнів живопліт, що оточував кладовище. — Чи не могли б ми на хвилинку піднятись до церкви? Здається, я щось відчула...
— Звичайно, — Локвуд узяв мене за руку й допоміг піднятись крутим схилом. —Ход імо, подивімось. Якщо вірити Денні Скіннерові. то саме зараз із могил повинні вставати мерці.