Останні кілька ярдів до краю ми проповзли землею — так само як ми вдвох із Локвудом зробили минулої ночі. Усе було спокійно, й ми потихеньку лягли на землю, розглядаючи ангари Інституту Ротвела, що розкинулись унизу. Вночі вони, на превеликий мій подив, мали солідніший вигляд, ніж удень, бо не здавались такими потворними, таємниче виблискуючи в світлі прожекторів.
Проте зараз нашу увагу привернули не прожектори, а інші, потойбічні вогні. їх випромінювали примарні постаті, що стовбичили довкола огорожі — ніби цвяхи, вбиті в мерзлу землю. Вогні ці були ясно-золотисті й мерехтливі, ніби їх коливав вітер, а обриси постатей — розпливчасті, що видавалось цілком природним для майже тисячолітніх привидів.
— Ось чому в них немає охорони, — прошепотів Локвуд. — Цю роботу вони доручили мертвим вікінгам.
— Виходить, на цьому бойовищі ще залишились кістки, — зауважив Джордж.
— Кепсько, — підхопив Кіпс, оглядаючи привидів крізь окуляри. — Що ж нам тепер робити?
— Думаю, все буде гаразд, — утрутилась я. — Можна просто обійти їх. Вільного місця між ними досить, а пересуватись ці хлопці не можуть узагалі. Тож їх нам боятись не варто... я маю на увазі з психологічної точки зору.
— А дзижчання ти й досі чуєш, Люсі? — запитав Локвуд. — Чую. Досить гучне. Воно лунає знизу, від Інституту.
Мушу сказати, що це дзижчання гучнішало увесь час. поки ми прямували лісом. У моїх вухах воно не вщухало цілу ніч, а коли ми побачили Тінь на церковному дворі, в мене від нього мало не зупинилося серце. В гаю воно трохи вщухло, а зараз гуло так, ніби мені напустили повну голову комах. Таке саме нудотне дзижчання я чула й кілька місяців тому— від дзеркала, й пізніше — в підземеллі під магазином у Челсі. Сумніву не було — цей шум лунав саме знизу.
Локвуд ворухнувся в траві й торкнув мене за плече:
— Коли потрапимо всередину, ти поведеш нас, Люсі. Розповідатимеш нам про все, що почуєш.
— Тільки спочатку, — сухо обізвався Кіпс, — треба зробити одну дурничку: потрапити всередину.
Схил пагорба, обернений до Інституту, виявився нерівним, кам’янистим, тож ми досить-таки довго повзли ним. уважно стежачи за тим. щоб не штовхнути вниз камінці й не скотитися самим. Аж нарешті ми спустилися до поля. Попереду', мов острівці яскравого світла, сяяли ангари. Жодної душі біля них видно не було — й це тішило нас, хоча якби хтось і стояв там. то в сліпучому світлі прожекторів не помітив би. як наші постаті підкрадаються з темряви.
Щодо ГЬстей у полі я все-таки мала рацію. Ми легко пробрались повз них на солідній відстані, й ніхто з них навіть не поворухнувся. Зблизька вони скидалися на гладенькі світло-кремові стовпи — тільки в одного з них я помітила якийсь слід бородатого обличчя. Обійшовши отак примарних сторожів, ми наблизилися до найтемнішої частини огорожі і попадали в траву.
Якусь хвилину ми лежали й відсапували. Трава була холодна, і мене ніби затисло між нею й так само холодним, темним небом. Піднявши голову, я побачила за кілька дюймів від себе комірки сплетеної з залізного дроту огорожі, а за ними — задні стіни ангарів. Звідси ангари здавались іншими, ніж із пагорба, — масивнішими, вищими й ширшими. Придивившись, можна було розгледіти, що деякі з них сполучені переходами — здебільшого тунелями з металевих ребер, покритих брезентом, що легенько шелестів під вітром. Довкола було тихо: здавалося, що це місце люди давно покинули.
—Джордже, — тихо наказав Локвуд. — Давай.
Клац, клац... Джордж узявся за обценьки. Напрочуд акуратно він перекусив п’ять-шість дротин, і біля самісінької землі в огорожі з’явились такі собі дверцята. Відігнувши їх, Джордж сказав:
— Протискаймось. А потім дроти розігнуться, стануть на місце, й ніхто цей прохід не помітить.
— Якби він був хоч трохи ширший... — прошепотів Локвуд. — На той випадок, якщо нам доведеться тікати поспіхом.
— Ц-с-с! — пролунало тоненьке зміїне сичання. Це ГЬллі попередила нас про небезпеку. Ми знову притиснулись до трави, прикриваючи своїми тілами готові до бою рапіри.
Хруснула рінь під важкими чобітьми — з боку найближчого ангару хтось підходив до нас. Ми опустили голови, сховали в темній траві обличчя й завмерли. Хтось пройшов за кілька футів від нас, по той бік огорожі, потім кроки звернули за ріг ангару і вщухли.
Я обережно підняла голову, відгорнула з очей волосся:
— Усе спокійно.
Мої колеги також заворушились.
— Непогано, Кабінсе, — прошепотів Кіпс. — Я й не думав, що ти вмієш отак сплющуватись!
— А я, — відповів Джордж. — не думав, що почую від тебе щось дотепне. І не помилився!