Він знову кілька разів клацнув обценьками. Тепер прохід став ширший, крізь нього можна було протиснутись навіть із рюкзаком за плечима. Тільки-но Джордж відтяг убік шмат дротяної огорожі, як Локвуд уже поповз у діру. Худорлявий, спритний, він навіть у своєму пальті легко проліз туди. Припав до землі, озирнувся й подав нам знак, щоб ми рушали за ним. І ми, один за одним, опинилися на забороненій території.
— Запам’ятайте це місце, — пошепки мовив Локвуд. — Прохід точно посередині між цими двома стовпами. Атепер... Як ти гадаєш, Люсі, куди нам слід іти?
Потойбічне дзижчання стало ще гучніптим, віддавалось у моїх вухах, у стопах моїх ніг, у всьому моєму тілі. Я галька разів ступила в один бік, тоді в інший, заплющивши очі й пильно дослуховуючись до химерного шулу.
— Це десь поблизу, — сказала я. — Коли я йду ліворуч, шум дужчає.
Ми якнайобережніше рушили до лівого краю найближчого ангару, аж тут землю залило світло, що спалахнуло посередині забороненої зони. Задня стіна ангару зоставалась у затінку — темна, холодна, гладка. Ми кинулися до неї. Завернувши за ріг, я тихенько висунула голову — і мало не зойкнула з болю, бо мене зненацька вдарила в обличчя хвиля потойбічної енергії.
Трохи збоку, на яскраво освітленій ріні, стояла споруда, що її я негайно розпізнала як центр усього дослідницького комплексу. Зовні то був іце один металевий ангар — величезний. з широким випуклим дахом. Однак до нього вів ребристий тунель від того ангару, біля якого ми стояли, а з протилежного боку я помітила ще один такий прохід. Вони сходились до центрального ангара, як спиці до осі колеса. Вікон у центральній споруді не було, однак у стіні, оберненій до огорожі, видніли відчинені розсувні двері, з яких струменіло м'яке, лагідне світло — саме звідти й линула та сама потужна хвиля потойбічної енергії. На дверях стояли троє або четверо чоловіків у білих лабораторних халатах. Вони щось тримали в руках — що саме, я розгледіти не могла. Ніхто з них не ворушився, ніхто не заходив до ангара й не виходив з нього.
Я повернулася за ріг і пустила Локвуда подивитись.
— Ось де все це діється, — прошепотіла я. — Не знаю, що саме, але це відбувається тут.
Він поглянув у темряву й так само пошепки відповів:
— Там в огорожі є прогалина. Бракує однієї ланки. Саме позаду місця, де стоять оті люди в халатах. Цікаво, навіщо він потрібен?
— Може, для того, щоб завозити щось? Чи вивозити?
— А навіщо ж тоді їм ворота при дорозі?
На це я, правду кажучи, не спромоглась відповісти. Визирнувши з-за рогу ще раз, я виявила нову цікаву річ: двері в стіні тієї самої споруди, біля якої ми стояли. Двері були металеві, гладенькі, міцно оббиті по краях гумою, як у холодильника. Що могло ховатись за цими дверима, я не мала й гадки.
— Ще один варіант, — зауважила я, показуючи ці двері Локвуду.
Він завагався:
—Не знаю... Надто вже ризикована справа. Може, за цими дверима зібралась половина команди Ротвела.
— Ну то й що? Вдамо, ніби ми заблукали.
— Не вийде...
—Локвуде! — озвалася ГЬллі, що стояла останньою в нашому ланцюжку й зараз гарячково показувала собі за спину. З-за дальнього рогу нашого ангара з’явились двоє чоловіків у чорному вбранні, із знаряддям, що виблискувало на їхніх поясах. Просто зараз вони дивились удалину—туди, де в полі мерехтіли примарні вогні мертвих вікінгів, що стояли на варті. Чоловіки зі сміхом розмовляли між собою й не помічали нас, та варто було їм випадково повернутися в наш бік, як вони тут-таки помітили б наші темні постаті на світлому тлі...
— Мерщій, мерщій! — прошепотів Локвуд, вискочивши за ріг. Тут на нас чекала та сама халепа — люди в халатах, що стояли на дверях ангара, так само могли будь-якої хвилини помітити нас.
Ми скупчились перед металевими дверима. Локвуд намацав ручку, крутнув її, й двері, гучно цмокнувши, відчинились.
— Мерщій, мерщій! Усередину!
Чи бачили ви коли-небудь каченят, які вперше стрибають у ставок? Вони не знають, що їх там може чекати, проте вибору в них немає—лише робити так, як усі. й сподіватись на те, що їм пощастить. Так само й ми пострибали в ці двері: ГЬллі, Кіпс, Джордж і, нарешті, ми з Локвудом. Усе це трапилось за одну-єдину мить, і важкі двері відразу зачинилися за нами.
То був вирішальний момент. Дорогу назад нам відтепер було перекрито.
Спочатку я навіть зраділа, бо наше несподіване вторгнення не спричинило ні галасу, ні тривоги, ні нападу у відповідь. Ми опинились у кімнаті, повній всіляких страхітливих речей, проте жодного співробітника Інституту Ротвела тут не виявилось. Ребристі металеві стіни змикались над нашими головами в склепіння, з якого звисали матові лампи, а вздовж стін тяглись електричні кабелі. Підлогу було застелено абияк обструганими дошками. В кінці кімнати видніли двері, що вели до іншого приміщення, однак туди ми поки шо вирішили не заглядати. Нам було на що подивитись і тут, у лабораторії.