Уздовж цієї половини так само тяглись три металеві столи, однак на них уже не громадилися склянки, всередині яких шалено мерехтіли потойбічним світлом змучені привиди, а стояли акуратними рядами й стосами коробки, каністри, торбини, лежали пістолети та якісь інші чудернацькі штукенції.
— Арсенал, — прошепотів Локвуд. — Тільки погляньте на ці каністри! Кіпсе, ти коли-небудь бачив такі великі?
Кіпс відсунув на чоло окуляри й захоплено озирнувся.
— Потужні заряди в нас часом траплялись, — відповів він. — Скажімо, одного разу в Іст-Енді... Та ці каністри, щой казати, набагато більші.
— Авжеж! — присвиснув Джордж. — Кожна завбільшки з кокосовий горіх. Один такий заряд дах із будинку зірве!
Ми подалися між столами, відкриваючи дорогою коробки й зазираючи до торбин. Професійна цікавість переповнювала нас. Адже все це знаряддя призначалось для агентів, а ми, хоч і були агентами-оперативниками, ще ніколи такого не бачили.
— Погляньте! Пістолети, заряджені капсулами з сіллю й залізом! — мовив Локвуд. — Отоді, в Ілінгу. вони стали б нам у пригоді... Овва, а це що за дідько?
Він зупинився перед металевою стійкою з якоюсь великою химерною зброєю. Вона мала чорну кольбу, довгу цівку, а біля гашетки — магазин, з якого виглядала кулька з посрібленого скла, припасована за допомогою залізних смужок. Кулька сяяла слабким потойбічним світлом.
— Звичайний карабін, тільки трохи перероблений, — хитнув головою Локвуд. — Може, я й помиляюсь, але. здається, з кожним пострілом з нього вилітає привид... Жах! Я не певен, що ДЕПРІК дозволить таку зброю.
— Не дозволить, — тихенько погодилась я. Перед! мною була стійка з невеличкими дерев'яними паличками, на кінцях яких так само сяяли потойбічним світлом скляні кульки. — І ці гранати теж не дозволить... — я взяла одну паличку й показала її друзям. — Упізнаєте, колеги?
Ніхто не промовив ані слова. Всі. роззявивши роти, оглядали паличку.
Я зрозуміла, що вони впізнали цю зброю.
Минулої осені, під час карнавалу в центрі Лондона, два незнайомці атакували відкриту платформу, якою їхали Пенелопа Фіттес і Стів Ротвелл. Для замаху на панну Фіттес вони скористалися звичайними пістолетами, однак сама атака розпочалась із бомбардування карнавальної процесії бомбами з привидами — такими самими, як ці гранати. Коли бомби падали й скляні кулі розбивалися, з них вилітали Спектри, що загрожували життю всіх, хто перебував поряд. Звідки взялися ці бомби, з'ясовано так і не було.
Аж донині.
— Це вже цікаво... — тільки й промовив Локвуд.
— Стривай! — заперечила ГЬллі. — Пан Ротвел тут ні до чого... його тоді самого намагались убити!
— Та невже? — зауважила я. — Щось я не пам’ятаю, щоб ті вбивці хоч один раз вистрілили в нього. Вони цілили в Пе-нелопу Фіттес...
— Що ти?! — спалахнула ГЬллі. — Він сам боровся з ними! І навіть застрелив одного вбивцю!
— Еге ж. застрелив, — спокійно підтвердив Локвуд. — І виставив себе героєм перед людьми. Хоча насправді це ми врятували панну Фіттес, і первісний його намір провалився. Та в нього на цей випадок був запасний план — такий, щоб за будь-яких обставин опинитись у виграші...
— Я знав, що Ротвел ненавидить Фіттес, — погодився Кіпс. — Тільки не думав, що аж до такої міри.
— Не можу повірити! — повторювала ГЬллі з заплаканими очима. — Нізащо не повірю! Я ж працювала з ним...
Кіпс насупився:
— Ми вже багато чого тут побачили. Пора тікати. А потім знайдемо телефон і повідомимо про все ДЕПРІК. Нехай Барнс приїздить і розбирається сам.
— Зарано, — заперечив Локвуд.
—Ти що. здурів? Це ж вирішальний доказ, Локвуде!
— А що тут може зробити ДЕПРІК? Хто пропустить їх на територію Інституту Ротвела, навіть якщо вони повірять нам — а це, до речі, вже сумнівно? А тоді почнеться тяганина — ордери, розмови з адвокатами й таке інше. Коли все це закінчиться, тут уже не залишиться нічогісінько!
— То що ж ти пропонуєш? — ляснув долонею по столу Кіпс. — Нишпорити тут далі, аж поки Ротвел знайде нас і почастує однією зі своїх гранат із привидами?
— Єдине місце, де я хотів би ще понишпорити, — відповів Локвуд, — це їхній центральний корпус. Ми мусимо побачити найголовніше з того, що в них робиться. До того ж це зовсім поруч. — Зблиснувши очима, він показав пальцем собі за спину, в бік тунелю в стіні. Звідси було видно його початок — ребристу руру, накриту погано закріпленим брезентом.
— Авжеж, поруч, — буркнув Кіпс. — І там на нас чекає команда Ротвела. Ні, пхатись туди — це самогубство. Ми вже зробили все, що могли. — Він оглянув нас і запитав: — Цікаво, це я сам-один так думаю? Чи, може, хтось іще?