Він обернувся до мене спиною й почав загортати в папір недоїдені бутерброди. Мої нещодавні товариші кидали на мене сердиті погляди — виходило так, що я нав’язала їм цю роботу. Я ж, не звертаючи на них уваги, мовчки підняла скриню з підлоги.
— Черепе! — прошепотіла я.
— Що?
— А ти мав рацію щодо того горщика з квіткою.
— Ось бачиш? А я що тобі казав?
Зітхнувши, я прилаштувала скриню з мертвою головою під пахву і покинула будинок. Так, я втомилася й зголодніла, проте намагалась цього не показувати. Суперечки з керівниками не були для мене новиною, вони траплялись майже щоночі. Це теж стало частиною мого нового життя.
До речі, ставши агентом вільної практики, я насамперед замовила собі візитні картки — акуратно ламіновані, зі сріблясто-сірими бережками. Я пороздавала їх усім можливим наймачам, і зараз я поясню вам, чому вони охоче запрошували мене на роботу, хоч я частенько дратувала їх своїм норовом:
ЛЮСІ КАРЛАЙЛ Агент-психолог вільної практики Лондон, Тутінґ-М’юз, 15, кв. 4 Психологічні розсліди й знешкодження привидів Основна спеціалізація — слухові феномени
Можна було б іще додати до цього яку-небудь емблему — скажімо, перехрещені рапіри чи проштрикнутого привида. Та врешті, поміркувавши, я відмовилась від цих штучок і вирішила зробити свою картку простою й скромною. А роботи мені не бракувало, тому, що агентів вільної практики в Лондоні залишилось небагато — надто якщо врахувати, скільки їх тоді гинуло.
Ставши вільнонайманим агентом, я могла укласти угоду на разову роботу з будь-якою агенцією, що потребувала моїх послуг. І мушу зауважити, що впродовж Чорної Зими ці послуги вкрай знадобилися більшості з них. Щодо моєї вузької спеціалізації (слуховихфеноменів), то Слуху мене був кращий, ніж у будь-якого іншого агента (за одним-єдиним винятком, проте цей випадок — особливий). Завдяки цьому Талантові я ставала цінним додатком до будь-якої команди. Додатковою моєю перевагою — а отже, й перевагою всієї команди, — було те, що я вміла вижити і вціліти за будь-яких обставин. Я знала, коли покладатись на Слух і Зір, а коли братися до рапіри. Ці навички у поєднанні із здоровим глуздом і були секретом того, як залишитися живим у нашій роботі.
Одне слово, я була чудовим фахівцем. Ба навіть більше — найкращим. Бо вчилася разом з найкращими.
Хоч більше й не перебувала в їхній команді.
Чорна Зима була доречним часом для того, щоб розпочати власну справу. Але зараз, наприкінці березня, намітилось щось на кшталт невеличкої перерви. Погода кращала, день довшав, серед останніх крихт торішнього снігу з’явились перші весняні квіти. Дедалі меншою ставала небезпека потрапити в обійми привида, вийшовши увечері, скажімо, до молочаря. Ми всі сподівались на те, що зимове напруження хоч трохи послабшає.
А до того, впродовж зимових місяців з їхніми нескінченними ночами, Проблема — так називають навалу привидів, що багато років тому заполонили нашу країну, — лише загострилась. Ні, такого скупчення привидів, яке спостерігали восени в Челсі, більше не траплялось, проте зима й без того випала вкрай важка. Усі агенції просто-таки розривались на частини, всі нові — один за одного молодші — агенти гинули в сутичках із привидами, щоб потім бути похованими в обшитих залізом катакомбах за плацом Кінної гвардії.
З іншого боку, зимові труднощі сприяли процвітанню деяких компаній, однією з яких були «Локвуд і К°» — найменша з агенцій психічних розслідів у Лондоні. Аж до початку зими я працювала там. Разом зі мною в її складі було лише троє агентів — я, наш керівник Ентоні Локвуд і наш дослідник Джордж Кабінс. Ми всі жили в Мерілебоні, в будинку на Порт-ленд-Роу. Була в нас і четверта співробітниця — Голлі Манро, щось на зразок помічниці й секретарки. Про неї теж не слід забувати, хоч Локвуд із Джорджем значили для мене набагато більше. Стільки, що я врешті саме через них вирішила звільнитися з агенції й піти шляхом агента вільної практики.
Чотири місяці тому один привид надав мені змогу зазирнути в майбутнє. І в ньому всі мої дії вели прямісінько до загибелі Локвуда. Привид був страшенно злющий, тож йому не варто було й вірити, проте змальована ним картина надто вже збігалася з тим, що мені підказувало власне чуття. Локвуд стільки разів рятував мене, ризикуючи своїм життям, що з кожним новим таким випадком межа між успіхом та поразкою ставала дедалі тоншою. До того ж мій Талант, посилюючись, поволі виходив з-під моєї влади. Щоразу мені було важче тамувати власні емоції — а це тільки зміцнювало силу тих привидів, з якими нам доводилося боротись. Одна з таких пригод закінчилася тим, що я розбудила потужний Полтергейст, у сутичці з яким мало не загинули й Локвуд, і решта моїх колег. Серцем я відчувала, що з наступною такою моєю помилкою віщування привида справдиться. Цього я дозволити собі не могла і тому прийняла важке рішення: покинути свою улюблену компанію. Я була певна, що це — єдине правильне рішення.