Ніхто не відповів йому. Ми вірили Локвудові й не збирались виступати проти нього. Щоправда, це не позбавляло Кіпсові слова здорового глузду.
— Зробімо одну просту річ, — Кіпс узяв зі стола гранату з привидом. — Візьмімо оцю гарнюню з собою. Як речовий доказ. Підсунемо її під вуса Барнсові, й нехай він тільки спробує не повірити нам! Повірить так, що вже через п'ять хвилин сюди з Лондона примчить цілий караван фургонів ДЕПРІК!
Локвуд знову хитнув головою:
— Ні. Такої нагоди втрачати не можна. Ставка в грі надто висока. Оці палички, гадаю, дурнички у порівнянні з тим. що діється зараз за цим переходом. І вам це відомо незгірше, ніж мені. Поки ми тут марнуємо час...
— Мені відомо тільки те, — перервав його Кіпс. — що тобі власна цікавість дорожча за безпеку команди! Хочеш підставити власну шкуру — будь ласка, але чим тут винні ГЬллі або Люсі? Ти що хочеш, щоб тобі докоряли загибеллю твоїх людей?
Як на мене, Кіпс зайшов надто далеко. Проте Локвудове обличчя під шаром фарби навіть не здригнулось. Він ступив у бік Кіпса й лагідно заговорив:
— Твоя правда. Тут я нічого не можу заперечити. Про це я не подумав. — він зітхнув. — Ось іцо ми зробимо. Беріть цю гранату. їдьте з нею до ДЕПРІК і робіть усе. що скаже Кіпс. Він має рацію — в Лондоні повинні дізнатися про те. що тут діється. А я залишусь туч і спробую пробратись до центрального корпусу. Не сперечайся. Джордже. Якщо вони спіймають мене, то я затримаю їх, щоб дати вам змогу вийти звідси. Це все. А тепер забирайте гранату і йдіть.
Це стало якнайважливішою перевіркою для всієї нашої команди. Ми з ГЬллі й Джорджем уже розтулили вуста, щоб заперечити, проте не встигли нічого сказати. Здалека долинув металевий ляскіт, за яким на нас із-за спини полинула хвиля потойбічної енергії — така потужна, що в мене аж заворушились волосинки на руках. А потім ми почули чиїсь голоси й хуткі кроки.
Більше сперечатись часу не було. Ми врозсип кинулись шукати укриття. Локвуд нахилився, майнув проходом і заховався під дальнім кінцем металевого стола. Кіпс і ГЬллі просто зникли невідомо куди, а Джордж промчав повз мене — й так само пропав. Я скулилась під столом там, де стояла, затиснувшись між якимись коробками. Аж тут просто повз мене пройшли дві пари черевиків. Обережно виставивши голова7, я розгледіла між металевими ніжками стола чоловіка й жінка’: обоє середнього віку, в окулярах із товстими лінзами, в білих лабораторних халатах, прикрашених малюнком лева.
— Скільки ще чекати? — запитала жінка, проходячи кімнатою.
— Хвилин, мабуть, із десять. Він там уже з двадцять, а це ніколи не триває довше, ніж пів години.
— Скоріше б усе закінчити й повернутись...
Вони підійшли до дверей і зникли в лабораторії.
Щось змусило мене обернутись. Повз мене саме прокрадався Локвуд — розкуйовджений, з вимащеним косметикою обличчям. Він нахилився, всміхнувся мені, махнув на прощання рукою. Тоді подався до отвору в стіні і майнув у тунель.
Під сусіднім столом я помітила ГЬллі. Поряд із нею, між двома стояками з соляними пістолетами, втиснувся Кіпс. А трохи далі з-за коробки з магнієвими каністрами визирала чи то здоровенна соляна бомба, чи то Джорджева сід-ниця. З-за протилежного боку коробки виглядало знайоме обличчя в окулярах: Джордж побачив мене й моргнув.
Отже, з ними все було гаразд.
Не варто, мабуть, казати, що цієї миті я прийняла своє рішення. Це була та сама мить, коли ми робимо найважливіший вибір у своєму житті, докладаючись не на розум, не на здоровий глузд, а на чуття. Саме такі ситуації дозволяють нам зрозуміти, ким ми є насправді.
Отже, свій вибір я зробила й щодуху кинулась до тунелю.
Погано закріплений брезент лопотів під вітром, гучно б’ючись об металеві кільця переходу. Над головою світились поодинокі лампи. Тунель помалу повертав до центру дослідницького комплексу. Довкола пахло сіллю й залізними стружками.
Врешті я опинилась перед масивними залізними дверима. То був психологічний бар’єр — такий самий, як у кімнаті Джесіки на Портленд-Роу. Перед дверима вже сидів навпочіпки Локвуд, ладний вдертись усередину з оголеною рапірою. Я підбігла й присіла поруч.
Він спочатку здивувався, тоді вилаявся й похмуро запитав:
— Що ти, в дідька, тут робиш? Я ж сказав вам. щоб ви йшли звідси!
— Не забувай, — відповіла я, — що я не працюю в агенції «Локвуд і К°» й не зобов’язана виконувати твої накази. Ти чиниш на свій розсуд, а я — на свій. Пора це засвоїти. — і я подарувала йому свою звичну глузливу посмішку.
— Ой лишенько, я й справді забув про це. — стенув він плечима і всміхнувся, але тут-таки обернувся назад до дверей. — Г&разд. Що там усередині, я не знаю, тож слід очікувати чого завгодно. Тримай рапіру напоготові.