Нам, одначе, знову пощастило, бо коли ми штовхнули двері, то не побачили за ними ні потойбічних страхіть, ні агентів Ротвела — тільки стоси дерев'яних ящиків, відкритих, порожніх. Підлогу було засипано сіллю й стружками з цих ящиків. З високої стелі блідо світили лампи.
Ми прибули туди, куди треба. Це мені відразу підказало дзижчання, що не виходило з моєї голови ще в готелі, а зараз досягло своєї найвищої точки. Мене занудило й навіть хитнуло так. що мені довелося спертись об стіну. Потім ми з Лок-вудом обережно, але хутко прокрались уздовж лабіринту ящиків, аж поки побачили вузеньку щілинку, крізь яку просочувалось яскраве світло.
Ми підійшли ближче й зазирнули туди.
— Ой лишенько... — тільки й промовила я.
Локвуд спритно витяг звідкілясь сонячні окуляри, які надягав лише тоді, коли натрапляв на потужні Смертні Вогні, і рвучко труснув їх — раз, два, — відкриваючи з клацанням дужки. Він був украй схвильований; на його обличчі видніла та сама вперта рішучість, за яку так дорікав йому Кіпс і яку чудово розумів Ротвел, та сама, яка підкорила мене з першої ж миті, коли я побачила Локвуда.
— Ось воно. — сказав він. — Те, задля чого ми прийшли сюди.
І. тихенько засміявшись, надяг окуляри.
Як описати те, що ми побачили в ангарі, розташованому в самісінькому серці дослідницького центру? Зробити це вкрай непросто, бо зрозуміти все, що там було — і чого не було, — надто важко. Насамперед той величезний простір, що відкрився нам, виявився майже порожнім, крім стосів ящиків, за якими щойно ховалися ми з Локвудом, там не було нічого. Здіймались угору металеві стіни, під високим дахом світили матові лампи. Здавалось, ніби ми потрапили до великої, давно вже покинутої церкви. Праворуч від нас виднів прохід — такий самий як той, що ним ми прийшли сюди. В дальньому кінці зали я розгледіла відчинені розсувні двері — ті самі, які ми бачили зовні, — а за ними чорніла ніч. Я кажу «розгледіла», бо хоч зала нібито й порож-нювала. та щосьу 'п центрі заважало роздивитись на ці двері як слід.
Там, де стояли ми з Локвудом, височів невеликий, збитий з дощок майданчик, та, окрім нього, вся долівка в залі була гола, земляна. Трава, що росла колись на цьому місці, давно вже зів’яла, й тепер земля була тут чорна, тверда; подекуди з неї стирчали кістки. За давніх часів тут відбулася битва, тому інститут і обрав це місце для здійснення своїх планів.
Посередині земляної долівки лежало велетенське коло з залізних ланцюгів. Воно було ширше від будь-якого баченого мною кола — футів з тридцять у діаметрі. Та й самі ланцюги були напрочуд міцні, на кшталт якірних ланцюгів у лондонських доках, і важили вони, напевно, не менше ніж тонну.
Навіщо ці ланцюги лежали тут, було помітно відразу. Всередині кола юрмилися ІЬсті.
Багато ГЬстей.
Сила, з якою масивні ланцюги відштовхували їх. була така потужна, що привиди здавалися сірими розмитими постатями, які тулились один до одного й сновигати всередині кола, наче зграйки рибок у величезному акваріумі. Хоч які вони були бліді, це не завадило мені розгледіти, що то були не Тіні, й не Причаєні, й не якісь інші кволі Перші Типи. Ні, то були сильні, люті духи, — це їхню спільну енергію я відчувала ще з першої хвилини прибуття до Олдбері-Касл.
Усередині залізного кола громадились купою Джерела цих привидів. Вони лежали просто на землі, під зграєю примар, що без упину ширяли над ними. Я тут-таки зрозуміла, що ці Джерела вкрадені з крематорію, куплені в торговців артефактами, зібрані з усього Лондона. Зараз їх вийняли з захисних склянок і звалили докупи в колі, щоб утворити єдине Джерело неймовірної потужності.
Десь тут мав лежати й мій череп, та я ніяк не могла відшукати його. Узагалі все. що було всередині кола, здавалось дивовижно розмитим, ніби промені світла, потрапляючи за межі кола, якимось химерним чином викривлялись. Ніби стовп густого туману здіймався в центрі ангара. А може, це скидалось на те. як бачить світ короткозора людина без окулярів: коли я дивилась у коло, мені дуже кортіло протерти очі. А ще дужче — просто відвести погляд убік.
— Що вони роблять тут, ці бовдури? — пробурмотіла я. — І навіщо?
Локвуд смикнув мене за руку:
— Поглянь на ланцюг. Люсі. Це все, здається, через нього.
Недалеко від краю дерев'яного майданчика, на якому ми стояли, з землі стирчала металева жердина. До неї, десь на рівні мого плеча, було прикріплено не дуже товстий ланцюг. Він тягся. не провисаючи, через край залізного кола й далі, над Джерелами. Через оптичні химери всередині кола, про які я вже згадувала, не можна було зрозуміти, куди саме цей ланцюг іде далі. Зрозуміло, що його другий кінець теж мав бути до чогось прикріплений, але де й до чого саме — я сказати не могла. Залізний ланцюг відлякував ГЬстей, що перебували всередині кола, принаймні мені було видно, що жоден привид поряд із ним не ширяв.