Цей ланцюг, напевно, мав якнайважливіше значення, бо всі чоловіки й жінки з Інституту Ротвела — я їх нарахувала дванадцять. — стояли біля тієї металевої жердини. Дехто мав у руках теки й записники, дехто був убраний у білі халати — як ті чоловік і жінка, що пройшли повз нас із лабораторії до арсеналу; на інших були міцні захисні костюми з пластиковими шоломами й великими рукавичками. Серед них я побачила й пана Джонсона з його текою — він метушився серед співробітників, звіряв щось за їхніми нотатками, раз по раз поглядаючи на секундомір. Був у залі й Стів Ротвел — убраний так само в захисний костюм і шолом, він вирізнявся з-поміж усіх своєю кремезною постаттю, блискучою рапірою на поясі та виглянцюваними черевиками. Він стояв трохи віддалік і сьорбав щось із невеличкої срібної баклаги.
Усі вони стояли й чогось чекали.
Локвуд прошепотів мені на вухо:
— У колі хтось є.
— Ти бачиш його?
— Ні. Потойбічне світло заважає. Але ланцюг дозволяє безпечно пройти через коло... — він прикусив губу. — Більш-менш безпечно. Якийсь захист усе одно потрібен.
— І що ж цей «хтось» робить у колі?
— Це ми скоро з’ясуємо. Ти ж чула, що казали ті двоє. Все повинно відбутися в найближчі хвилини.
Ніби на підтвердження Локвудових слів за нашими спинами брязнули двері, що вели до арсеналу, й ми побачили чоловіка та жінку — тих самих, що поспішали приєднатися до своїх колег. Тієї ж миті задзвонив секундомір у руці пана Джонсона. Цей різкий звук примусив мене здригнутись. Джонсон вимкнув дзвоник. Усі втупилися в ланцюг.
Нічого не відбулось.
Стів Ротвел ще раз ковтнув з баклаги.
Ланцюг шарпнувся.
І вся Ротвелова команда — так, ніби хтось клацнув вимикачем, — гарячково взялася до роботи. Чоловіки з металевими циліндрами на спинах підняли пістолети-розпилю-вачі й стали широким півколом круг жердини.
Ланцюг уже не шарпався, а дико витанцьовував. Привиди в залізному колі стривожились, засновигали туди-сюди без усякого ладу, а тоді посунули геть від ланцюга.
У химерному серпанку всередині кола з’явилась тінь — спочатку бліда, вона дедалі більше темніла й росла. Пересувалась вона скрадливо, навіть ніби боязкувато: тіло в неї було величезне, з неоковирною головою, охоплене язичками холодного полум’я. Тінь поволі наближалась — аж тут зненацька вщухло потойбічне дзижчання, що лунало з кола. Серед цілковитої тиші, без найменшого вагання, тінь підійшла до залізного бар’єра.
Ми з Локвудом тихо зойкнули. За одну-єдину мить, із металевим гуркотом, через ланцюг перелізла огорнута полум’ям Тінь, що крадеться.
У перші кілька секунд нам важко було розгледіти постать — заважали яскраві язички полум'я, що ореолом оточували її. Поверхня Тіні була гладенька, вкрита шаром льоду в блакитних прожилках. На превеликий мій жах, Тінь не мала обличчя—лише дві тонкі щілини замість очей. На зріст вона була велетенська — принаймні на голову вища за рот-велівських операторів, що обступили її й поливали соляними струменями із своїх пістолетів-розпилювачів. Рідина, потрапляючи на поверхню Тіні, тут-таки оберталась на хмарини шиплячої пари. Порипуючи суглобами, постать повільно просувалася уздовж ланцюга, хапаючись за нього руками. Шматки льоду падали на землю, язички полум’я помалу згасали. Тепер я розібрала, що руки й ноги Тіні, сховані досі під льодом, зроблені з залізних частин, подекуди склепаних, подекуди скріплених шарнірами. Нижню частину тулуба оперізували залізні смути; груди закривали широкі довгасті пластини, з’єднані між собою металевими кільцями, які визирали з щілин між пластинами. ГЬлову було покрито незграбним товстим шоломом. Шолом кріпився до обладунку болтами й не мав, як і решта деталей, жодних прикрас — усе важке, потворне й брутально-практичне.
Поблискуючи залишками язичків полум’я, постать дійшла майже до залізної жердини і там, хитаючись, зупинилась. До неї під’їхав металевий візок, і оператори в захисних костюмах узялися до роботи. Руками у великих рукавичках вони відмикали замки, повертали важелі. Забороло шолома, клацнувши, піднялось угору, й з-під нього визирнуло смертельно бліде обличчя.
Дотепер у мене ще залишались деякі сумніви, та зараз вони остаточно розвіялись. Так, це була Тінь, що крадеться, оточена димом і вогнем, яка нещодавно блукала церковним двором. Проте вона виявилась не привидом, а людиною. Звичайнісінькою живою людиною в залізному обладунку.