Ця людина була така зморена, що ледве стояла на ногах. Оператори метушилися коло неї, наче мурашки коло своєї матки, — підхопили під здоровенні металеві руки і обережно поклали на візок. Електромотор тихо загув, і візок поїхав до найближчого проходу, а за ним рушила вся ротвелівська команда.
Сам Стів Ротвел спокійненько стояв собі збоку й спостерігав за всім, що діялось. Потім нагвинтив ковпачок на свою баклагу, потер кінчик носа й неквапом подався за колегами.
Брязнули двері. Зала спорожніла.
Увесь цей час я стояла нерухомо. Здавалось, у мене навіть язик у роті затерп.
— Локвуде... — ледве прохрипіла я. — Цей чолов’яга в обладунку... Ти справді думаєш, що він...
— Зачекай, — хитнув він головою. — Захисна накидка з тобою?
— Так.
— Надягай її.
Розшморгнувши торбину, я витягла накидку, а Локвуд тим часом розгорнув свою. Червоне й синє пір’я заблищало в світлі ламп.
— Без захисту до кола підходити не можна, — зауважив він. — А це — наша єдина нагода розвідати, що тут і до чого. Ми повинні поглянути на це зблизька.
Вибравшись із схованки, ми попрямували до центру зали. Всередині залізного кола, в туманному стовпі, ще й досі сновигали сірі примарні тіні. В мої скроні знову вдарила хвиля потойбічного шуму. А ще лут було нівроку холодно, тож ми з Локвудом натягли рукавички.
Навіть наблизившись до кола впритул, не можна було розгледіти його протилежного краю. Над колом висіло густе марево, в якому тонув невидимий другий кінець ланцюга.
— Людина заходить до цього кола, — бурмотів Локвуд. — Одягнена в захисний обладунок... проходить через це велетенське Джерело... Що ж вона тут робить? Що шукає й що знаходить?
— Пам'ятаєш, як Джордж говорив про джинси? — нагадала я. — Джерела—це місця, де матерію, що розділяє світи, протерто до дірок. Якщо з'єднати докупи кілька Джерел, ці маленькі дірки стануть великим вікном до потойбічного світу. Тож. якщо Джордж має рацію, то це вікно повинне бути величезним. І вони намагаються в нього зазирнути... — Ця думка здалась мені такою неймовірною й небезпечною, що я навіть не наважилась висловити її до кінця.
Проте Локвуд стояв і спокійно дивився в коло.
— Так. Якщо це справді вікно.
Він додав щось іще, та я його вже не слухала, бо крізь дикий потойбічний гомін до мене долинуло моє власне ім’я.
— Люсі..
— Череп! — вигукнула я. — Я чую його!
Я підійшла до самісінького краю залізного кола, розглядаючи тіні, що кружляли в ньому. Яка з цих сірих, рухливих тіней — мій череп? Сказати це було неможливо...
— Ти певна, що чуєш його? — навіть Локвуд із його чудовим Слухом нічого не міг розчути за гомоном, що лунав з кола. Я. правду кажучи, й сама здивувалась, що змогла вловити серед нього один-єдиний голос.
Аж тут зненацька він повторився:
— Люсі..
Я здригнулась.
— Здається, мій Слух постійно розвивається, — зауважила я. — Я, вочевидь, навчилась налаштовувати його на певну хвилю...
— Може, це й так, — обізвався той самий голос. — Тільки я не в колі, а тут, поряд.
Я здивовано заморгала, озираючись. Ліворуч від мене громадились порожні ящики й склянки, серед яких я помітила незайману й чудово знайому мені склянку. Вона лежала на боці, і в ній видніло зелене, прозоре, спотворене обличчя з роздутими ніздрями й виряченими очима.
— Так, так, — провадив череп. — Вони кинули до цього кола всі оті дурнуваті Джерела, які лише роздобули. Тільки зі мною не стали марудитись. А там, у колі, повно всілякого мотлоху: криваві носовички, шкарпетки, штучні щелепи, старі мотузки... Якщо хочеш, можеш продовжити сама Я навіть кілька заклятих ґудзиків там бачив. А от мені такої ласки не зробили...
— Черепе! — я підбігла до склянки й перевернули її вінцями вгору. На кришці видніли свіжі подряпини. — Що вони зробили з тобою? — я кахикнула й додала навмисне байдужим голосом: — Просто цікаво...
— Я, правду кажучи, теж трохи здивований. Не сподівався тебе тут побачити,—відповів череп. — Тобто я знав, що ти мене шукатимеш. Просто не думав, що в тебе вистачить на це кебети...
— Це просто випадок. Ми опинились тут в іншій справі. Та якщо я вже тут... — я скинула на землю рюкзак і заходилась вивільняти в ньому місце для склянки. — От тільки я не розумію, чому тебе так і не використали? Ти ж Третій Тип...
Привид крижаним голосом пояснив:
— Бо вони цього не знали, розумієш? Вони йолопи. І до того ж не змогли відкрити мою склянку. Чи то кришка заіржавіла, чи хтозна... Консервним ножем копирсали, наче банку з маринованими огірками. А потім терпець їм увірвався, і вони мене облишили... Ой. як тут цікаво! Навіть ота запліснявіла бородата голова, яку ми з тобою знайшли, вона теж там у колі. А якщо голова там, то й привид тієї крикливої відьми — так само. Вони там, а я тут... До речі, що це ти на себе нап’яла?Ходиш, як опудало гусака!