— Це захист від духів. Замовкни! — я заходилась ховати склянку до свого рюкзака. Озирнувшись випадково через плече, я побачила Локвуда. що стояв біля краю залізного кола й уважно розглядав ланцюг, що зникав у туманному серпанку. — Локвуде! — покликала я. — Череп у мене. Ходімо!
— Хвилинку. Люсі... — він далі придивлявся до туману, перебираючи пальцями пір'я на своїй накидці.
— О. ти ще й Локвуда сюди привела? Як гарматне м'ясо? — зауважив череп. — Що ж. гарна думка! А тепер, поки він не дивиться на тебе, користуйся нагодою. Тікаймо звідси разом!
Я випросталась. Мені здалося, що з того боку, де зникли Ротвел з командою, лунають чиїсь голоси.
— Локвуде... — повторила я. — Нам справді пора!
— Облиш ти його! Навіщо він тобі?.. Ще знайдеш собі силу-силенну таких Локвудів! Тільки заплющ очі чи вимкни світло — і я стану ще кращим Локвудом...
Цього разу я не вшанувала череп відповіддю. Більше за нього мене зараз тривожив Локвуд. Локвуд із його замріяним обличчям і легенькою усмішкою на вустах. Не до вподоби були мені й ця усмішка, й ці іскри в очах, які я помітила ще тоді, коли він сперечався з Кіпсом! Він дивився ніби в порожню морську далечінь. А тим часом голоси з проходу лунали дедалі гучніше. Поклавши рюкзак на землю, я переступила через нього й схопила Локвуда за руку:
— Прокинься! Сюди йдуть!
— Що? — заморгав він. — Умгу, так-так. Зараз повернемось до лабо...
Проте дороги назад нам теж не було. З-за стосів язиків долинув гомін, а далі відчинилися двері.
Звідусіль було чути кроки, голоси, до яких додалося ще й гудіння візка з електромотором.
— Мерщій! — знову потягла я за руку Локвуда. — Відчинені двері в кінці...
Проте я забула про агентів Ротвела, що стояли перед дверима. їх ми побачили відразу, як почали обходити залізне коло. Обидва агенти досі були там.
Ми хутко позадкували.
— Ми в пастці, — сказала я. —Тікати нікуди.
— Нікуди... Чи нікуди?— обізвався череп із мого рюкзака, іцо стояв біля стіни. — Твоя правда. Звідси є тільки один шлях — у Нікуди...
— Про що це ти? — я ще не договорила, коли зненацька зрозуміла його слова. — Ні... О, ні. Нізащо.
— Тоді готуйся привітатися з паном Ротвелом...
— Локвуде, — почала я. — Ці накидки... як ти гадаєш, чи надійні вони?
Зрозуміло було, що Локвуд зараз міркує про те саме — і, на відміну від мене, ця думка вельми тішила його. Він уже придивлявся до залізного ланцюга.
— Мерщій, Люсі! — наказав він. — За мною!
— Зачекай! Я заберу свій рюкзак. Я не можу покинути тут череп!
— Нема часу, Люсі! Берися за ланцюг. Іди за мною й не випускай його з рук!
— Боже милий! Ні, ні...
Безліч разів я заходила вслід за Локвудом до заклятих кімнат. І стрибала разом з ним з вікон. Та ці кілька кроків до залізного кола, крізь надприродний крижаний холод, назустріч шаленому виру сірих тіней, були найстрашнішим моїм стрибком у невідоме. Щільно закутавшись у накидку, я гарячково перебирала руками ланцюг. Ззаду линули голоси людей з Ротвелової команди, що вже увійшли до ангара. Дикий рев привидів, мов ураган, лунав у моїх вухах. Нестерпний холод проникав навіть крізь рукавички. Підняти руку, опустити, перехопити ланцюг другою рукою... Крок, ще крок... А ось, нарешті, й край залізного кола. Локвуд першим перескочив через нього і тут-таки зник з очей.
— Побачимось на Тім Боці, — обізвався череп.
Крок, ще крок... Я міцно заплющила очі.
— Люсі... — сказав Локвуд.
— Що?
— Можеш розплющити очі.
— Усе гаразд?
—Ну. я не сказав би. що все. Але з налшсправді все гаразд. Тільки не відпускай ланцюг.
Я розплющила очі. І відразу побачила Локвуда. Він стояв дуже близько, обернувшись обличчям до мене, — так, що каптури наших накидок майже торкались один одного. Він, як і я. міцно тримався за ланцюг. Наші рукавички швидко обростали крижаною корою; так само покрилась нею й поверхня ланцюга, і з нього, в морозному повітрі, за нашими спинами звисали бурульки.
Памороззю взявся й зовнішній бік Локвудового каптура — великі кристали виблискували між яскравими пір’їнами. Такий самий вигляд мала, напевно, і моя накидка. Однак мене дивувало те, що всередині накидки й під каптуром було тепло — моє тіло немовби огорнув велетенський кокон, що зігрівав, заспокоював, допомагав перетерпіти довколишній хаос.