Хаос...
Ми з Локвудом стояли в самісінькій середині виру плазми. Довкола кружляли тіні, то відлітаючи, то повертаючись знов}7. Вони тягли до нас свої кощаві пальці, корчились і знов}7 линули за вихором. Наші ноги раз по раз натрапляли на Джерела, розкидані по землі, — пов’язаних із цими Джерелами лиховісних духів стримували хіба що наші накидки та ще залізний ланцюг. Виявилось, на щастя, що каптур накидки приглушував і звуки, що нуртували всередині кола. Зовсім близько перед собою я бачила спотворені, з роззявленими ротами, примарні обличчя, проте їхніх криків майже не чула. Якби я почула їх, то напевно тут-таки збожеволіла б.
— Хороші штучки ці накидки, — зауважив Локвуд. — Я щиро подав би руку цим знахарям — вони знали, що роб-
ЛЯТЬ. Тепер зрозуміло, як вони виживали, заходячи до Хатин Духів. Ці легенькі срібні кольчуги з пір’ям анітрохи не поступаються отим залізякам на Тіні, що крадеться! Та й нівроку легші. Накидки та ще ланцюг — і ми тут протримаємось у безпеці скільки завгодно!
З туману за спиною Локвуда виринула неоковирна сіра тінь — я відразу впізнала її. Тінь простягла до нас свою здоровенну лабету, та її відкинув убік безжальний потік енергії, який линув від ланцюга й наших накидок.
Локвуд помітив мій переляканий погляд:
— Помітила старого Ґапі? Еге ж, він тут. І ще кілька давніх моїх знайомих. Ти не дивись на них, Люсі, бо цілу ніч не спатимеш. Краще зосередься на мені й на ланцюгу.
Ланцюг зникав десь попереду й ховався в каламутному тумані.
— А де друга жердина? — запитала я. — Куди прикріплений другий кінець ланцюга?
— Здається, що ланцюг проходить через усе залізне коло й виходить із його другого боку. Це добре. Дамо Ротвелу закінчити те, над чим він зараз працює, а потім вийдемо з кола— байдуже, чи з одного, чи з другого боку.
Аж тут мою увагу привернуло знайоме обличчя з розчер-вонілими очима, крихітним підборіддям і тонким, схожим на дим, волоссям. Воно виринуло з вихору, вирячилось на мене й пропало. Череп не збрехав: відьма Емма Марчмент теж була тут.
— Як ти гадаєш, де ми зараз? — запитала я в Локвуда.
Він поглянув мені за спину, примружив очі. як робив це завжди, напружуючи свій Талант, і нарешті відповів:
— Ми досі ще в колі. Поглянь туди — там, серед туману, досі видно розсувні двері, а там — стоси ящиків, за якими ми ховались. Отже, там повинна бути купа коробок та склянок, серед яких ти залишила свій череп. Тільки тут усе здається розпливчастим, сірим — мабуть, якась оптична ілюзія... — голос його завмер.
— Оптична ілюзія?
— Звичайно. Що ж це іще? Її викликає скупчення всіх цих Джерел, що громадяться круг нас.
— А мені здається...
Важко було пояснити, що саме мені здавалося. З одного боку, крізь туман немовби відчувався простір ангара. Двері, ящики, металева жердина, дерев’яний майданчик у кінці зали — все ніби проглядалось, хоч і якось химерно, пласко, ніби на малюнку...
А з другого боку, мене спантеличив ланцюг. Залізний ланцюг.
Чи доводилося вам дивитися збоку на соломинку в склянці з лимонадом? Якщо доводилось, то пригадайте, як зміщується вбік соломинка там, де вона проходить через поверхню рідини. Джордж називає це явище рефракцією. Най дивовижніше. що зараз із залізним ланцюгом відбувалось те саме. Ось він проходить повз нас, на рівні плеча, і його ланки вкриті льодом. Озирнувшись, можна було простежити, як він тягнеться аж до металевої жердини, поблизу якої впав на землю отой чолов'яга в обладунку. Ланцюг мав бути натягнутий прямолінійно — я знала це, бо я сама йшла вздовж нього. — та прямою ця лінія не здавалась. Там, де ланцюг перетинав межу залізного кола, він ніби змішувався вбік і ставав немовби примарнішим.
Чому? Оце й бентежило мене.
І до того ж, куди поділись люди з команди Ротвела? Ми щойно чули, як вони повернулись до ангара. Саме тому, власне, ми з Локвудом зараз і стоїмо, хапаючись за обмерзлий ланцюг, в оточенні виру привидів, у самісінькій середині цієї дурнуватої будівлі.
І нікого з тих людей нам не видно й не чутно. Утішає хіба одне — вони нас теж, радше за все, не бачать і не чують.
— Той чолов'яга в обладунку... — сказала я. — Ти справді вважаєш, ніби він і був Тінню, яку ми бачили на церковному дворі?
—Так, — кивнув Локвуд. — Щоправда, незрозуміло, чому він був тоді прозорий, наче дух. Ти ж пам’ятаєш, який він був? І який зв'язок між цим ланцюгом і Олдбері-Касл? Зараз ми за кілька миль від села. Нічого не розумію!