Я, звичайно ж, і поготів нічого не розуміла.
— Зачекаймо іце кілька хвилин, — запропонував Локвуд.
Тож ми й далі стояли всередині кола, оточені зграями моторошних видив.
— Локвуде, — мовила я. — Оте моє звільнення...
— Що?
— Насправді я звільнилась через тебе.
Він здивовано поглянув на мене з-під каптура:
— Он як? Чому ж це?
— Бо ти... — я глибоко вдихнула крижане повітря, — бо ти завжди ризикував своїм життям заради мене. Авжеж, ризикував! І я зрозуміла, що завжди піддаватиму його небезпеці, якщо залишатимусь в агенції. А потім мені трапився той привид під магазином Ейкмерів. Він показав мені майбутнє, де ти помираєш заради мене. Я зрозуміла, що врешті ти вб’єш себе, а я цього не переживу. Просто не зможу пережити. Тому... — я тихо додала: — Тому я й звільнилась. Вирішила, що так буде краще для всіх.
— То ти звільнилась не через Голлі?
— Хоч як це дивно, але — ні Через тебе.
— Зрозуміло... — повільно кивнув він.
Я чекала. З туману до нас знову простягнися бліді кощаві пальці, затремтіли й зникли.
— Ти нічого не хочеш мені сказати? — не витримала я.
— А що тут говорити? — відповів Локвуд, роздивляючись на свої вкриті памороззю рукавички. — Мабуть, ти вчинила правильно. Що рідше з тобою бачитимусь, то довше проживу. Хоча з таким життям, — він показав на духів, що кружляли в тумані, — мені все одно довго не протягти...
— Нічого, виберемось, — сказала я, торкнувшись його руки.
— Звісно, виберемось! І не тільки з нинішньої халепи. Кіпс казав правду — та й Ротвел теж. — що я не вмію вчасно пригальмувати. Коли роблю щось, то ніколи не обираю без-
псчного шляху. Тож рано чи пізно доля зрадить мене... — він стенув плечима. — Та іншим я все одно не стану.
Мені пригадалася покинута спальня на Портленд-Роу.
— Чому? Як ти сам думаєш? — запитала я.
Локвуд замислився, зустрівся зі мною очима, а тоді поглянув кудись за моє плече.
— Не озирайся,—попередив він. — Я знову бачу дух Соло-мона Галі. Інші привиди, здається, уникають його, а це свідчить. що й мерці мають смак... Усе, він уже пропав. Послухай -но, Люсі: я дякую тобі за те, що ти розповіла мені правду. Хоча дозволю собі зауважити, що зараз саме ти стоїш біля мене, оточена цілою юрбою привидів...
—Так. — погодилась я. —Хоч сама не розумію, як це сталось.
— Ні. я не нарікаю. Навпаки, я радий, що ти зі мною. Порятуєш мене, якщо буде треба.
Ці слова зігріли мене незгірше за знахарську накидку. Я всміхнулась Локвудові.
— Я хочу дещо додати, — провадив Локвуд. — Коли ми працювали в будинку Ґапі, ти казала, ніби це Пенелопа Фіттес вирішила запросити тебе. Так, казала, не заперечуй. Звичайно. Пенелопа може вважати цю ідею за свою, однак насправді я цілу зиму шукав причини повернути тебе. Я зволікав? Так. але тільки тому, що без вагомої причини ти послала б мене під три чорти... Хіба це неправда?
—Правда, — кивнула я, й на моєму каптурі затріщав лід. — Послала б.
—А Фіттес надала мені чудову змогу, — вів далі Локвуд. — Хоч ми, здається, трохи змінили тему... Тому я скажу лиш одне... — він кахикнув. — Якщо ти коли-небудь захочеш повернутися до агенції «Локвуд і К°»... тобто як повноцінний, постійний співробітник, а не як замовник чи помічник, як-от зараз... то ми обоє матимемо щастя працювати разом, принаймні до моєї наглої смерті... — Він поглянув на мене.
Я нічого не відповіла. Довкола й далі кружляли та верещали примарні тіні. А ми з Локвудом стояли й дивились одне на одного.
— То як? — запитав він.
— Можливо...
— І Іодумай як слід.
— Гйразд...
— Що — гаразд?
—Так, я повернуся. Звичайно, якщо ти погодишся. І якщо всі інші не заперечуватимуть.
— Ну, їх я неодмінно переконаю. Джорджеві, щоправда, доведеться підшукати інше місце для зберігання своєї білизни... Чудово, — Локвудові очі хитро зблиснули, й він усміхнувся мені. — Нам треба частіше отак стояти вдвох у колі, оточеному привидами. Будь-яку проблему тоді вирішимо разом... — він запрокинув голову. —Тримайся!
Навіть крізь матерію своїх рукавичок я відчула, як шарпнувся ланцюг.
Ми перезирнулись.
— Тінь! Вона повертається... — прошепотів Локвуд.
Я обернулась, поглянула вздовж ланцюга, однак там була тільки юрба привидів.
— Я не бачу її.
— Хай їй дідько! — вилаявся Локвуд. — Ми не повинні зіткнутись із Тінню тут, усередині кола. Хтозна, що тоді може трапитись. У нас немає вибору, Люсі. Доведеться робити хід першими. Нам треба вийти з іншого боку кола і майнути до тих дверей. Якнайшвидше, щоб захопити отих чолов’яг зненацька. Проскочимо крізь двері — й шукай тоді нас, як вітра в полі. Згодна?