— Хочеш повернутись і поглянути, хто це був?
— Ні. Я думаю, нам краще буде йти далі.
Ми рушили ще швидше, стукотячи підошвами по мерзлій землі. Проминувши мовчазний ліс, ми вийшли до дерев’яного містка над струмком.
Аж тут я помітила, що струмок зник. Місток перетинав темний, сухий, покритий чорною землею рівчак, що звивався між деревами. Локвуд засвітив ліхтарик — його світло було кволе й непевне.
— Локвуде... — сказала я. — А де ж вода?
Він утомлено сперся об перила, хитнув головою, проте не сказав нічого.
Тоді я знову заговорила, вже не приховуючи тривоги:
— Як вода могла отак... щезнути? Не розумію! Вони що, раптово загатили струмок?
— Ні. Поглянь на землю. Суха, як кістка. Тут ніколи не було води.
— Але ж це не...
Локвуд випростався, шурхнув рукою об перила. На його рукавичці блиснули кристалики льоду.
— Ми майже дістались до села. — сказав він. — Можливо, там ми знайдемо відповіді на всі свої запитання. Ходімо.
Та невдовзі ми побачили, що змінилось і село. Будинки на Стрілці тепер просто-таки тонули в пітьмі, а над лукою пливли тоненькі пасма туману. Дзвіниця церкви майже зливалась із вугільно-чорним небом.
— Чому7 тут теж загасили всі вогні? — спитала я.
— Не тільки загасили. — прошепотів Локвуд і показав рукою: — Поглянь туди, на церкву. Захисний ліхтар теж пропав.
То була правда, хоч і неймовірна. Маленький пагорб біля церкви порожнював. Старий іржавий ліхтар не просто зник— не залишилося й сліду, що він там коли-небудь стояв.
Я не сказала нічого. Лише подумала, що все це почалося тоді, коли ми з Локвудом вибралися з ангара. Саме тоді довколишній світ став огидно, потворно неправильним: лютий холод, мертва тиша, моторошне бліде світло й нестерпне почуття відчайдушної самоти, від якого ціпеніли розум і воля.
— Куди всі поділись? — пробурмотіла я. — Мусить же тут бути хоч хто-небудьі
— Зараз уже ніч, тому всі сидять удома. А Джордж із колегами, напевно, в готелі, —Локвудів голос лунав украй непереконливо. — Не забувай, що село наполовину порожнє. Ми й не повинні були нікого зустріти.
— То ходімо до готелю?
— Так, до готелю.
Одначе й готель, коли ми дістались до нього, стояв мовчазний і темний. Його вивіска вкрилась памороззю, відчинені двері хилитались на завісах, а зсередини тхнуло прокислим пивом. Заходити туди нам не захотілось.
Натомість ми повернулись на луку й зупинились там, міркуючи, що робити далі. Поглянувши вниз, я помітила, що носаки моїх шкіряних черевиків, які виступали з-під накидки, теж побіліли від паморозі. Накидка теж так обмерзла, що аж тріскотіла з кожним моїм порухом. Аж тут я помітила ще одну химерну річ: від Локвудової накидки струменів тоненький сірий димок, а її поверхня мерехтіла так, ніби нею пробігали язички холодного полум’я.
— Локвуде! Твоя накидка...
— Знаю. Твоя — так само.
— Вона... така сама, як Тінь. Пам’ятаєш, як за нею тягся дим?
— Над цим нам треба подумати, —Локвудові очі аж палали від завзяття. — Що такого ми могли зробити, щоб довколишній світ отак змінився? Пригадай-но. Що ми робили в інституті?
— Увійшли в коло.
— Так. А далі?
—А далі знову вийшли з нього, — я поглянула на Локвуда, й мені раптово сяйнула думка. — Вийшли з іншого боку! Пройшли, тримаючись за ланцюг, і вийшли з Того Боку!
— Твоя правда. Саме тут, напевно, й причина. Я не знаю, що мало статись, та коли вже воно сталося...
— Тоді це все... — почала я.
—Тоді це все — не те, чим воно здається, — закінчив Локвуд, дивлячись просто на мене.—Послухай-но, Люсі: а може, ми з тобою нікуди й не виходили? Може, ми досі залишаємося в ангарі?
Якою ж темною була ця лука, яким густим — туман, якою нестерпною — тиша...
— Нам треба повернутись назад у коло. — запропонував Локвуд.
— Ні. Поглянь, — зітхнула я з полегшенням. — Дурниці ми з тобою верземо. Ось вони!
Я показала рукою на дальній край луки. Там крізь туман путівцем поволі шкутильгали три постаті.
Локвуд насупився:
— Думаєш, це вони?
— А хто ж іще?
Він примружився з-під каптура, що курився димом:
— Це не вони... Ні, поглянь сама. Це дорослі. Надто вже високі для наших. А будинки в тій стороні покинуті. Хіба Скіннер не казав нам...
— Гаразд. Нехай дорослі. — перервала я. — Може, хоч вони пояснять нам. що тут діється... Подивись-но—он іце хтось іде!
То було маленьке дівчатко. Воно вийшло з садка, розбитого перед будинком, обережно зачинило за собою хвіртку і рушило до нас. На ньому була гарненька синя сукенка.