Я знала це.
І тепер залишилась сама-одна — якщо не брати до уваги балакучий череп.
Судячи з газет, моє звільнення з агенції «Локвуд і К°» збіглося в часі з початком найактивнішого періоду в роботі моїх давніх колег. Зокрема, неабияку славу агенції принесло відкриття Джерела навали в Челсі — печери із замурованими в ній кістяками, що містилась під універсальним магазином братів Ейкмер. Саме ту славу, про яку віддавна мріяв керівник агенції. Відтоді на перших шпальтах газет дедалі частіше почали з’являтися фотографії Локвуда. На одній він разом з Джорджем стояв серед руїн склепу в Мортлейку. На другій позував сам на тлі чорної плями — всього, що залишилось від Упиря з Сент-Олбену. А найменше мені подобалась фотографія, де Локвуд у редакції «Тайме» одержував премію, присуджувану найкращій агенції місяця. Поряд із Локвудом красувалася струнка, ошатна фігурка ГЬллі Манро.
Отже, моїм давнім колегам велось якнайкраще, і я щиро раділа за них. Проте й самій мені велось аж ніяк не гірше. Моя роль у справі з магазином братів Ейкмер теж не залишилась непоміченою, тож ледве я встигла винайняти собі кімнату й дати невеличку рекламу в розділі «Агенти» на сторінках «Тайме», як до мене почали звертатися замовники. На мій подив, чи не найпершими серед них були відомі агенції. Разом з агентами «Ґрімбл» я розслідувала справу Вбивць із Мелроуз-Плейс, із компанією «Аткінс і Армстронґ» — справу Примарного Кота з Кромвель-Сквер. Кілька разів мене запрошувала навіть така впливова агенція, як «Ротвел», і хай там що міг наговорити про мене Фарнебі, я знала, що вони ще не раз звернуться до мене.
Так, я процвітала. Процвітала на самоті.
Чи турбувала мене ця самота? Правду кажучи, ні. Здебільшого я почувалась чудово.
Клопоту мені вистачало. Ніхто не міг би сказати, що за цей час я мало про що дізналась і мало з ким бачилась — щоправда, на жаль, це були головним чином мерці: лише за минулий тиждень мені довелось побачити й привид хлопчика на гойдалці, й кістяк нареченого, що сидів у церкві, й кондуктора, що летів услід за своїм автобусом, і двох розчавлених робітників, і примарного собаку, якого вела за собою вздовж Патні-Гай-стріт велика чорна Тінь, і безголового бібліотекаря, і валізу, в якій були сховані три Німби, два Мандрівні Вогні й Сірий Серпанок, і відтяту руку, що літала сама собою, й напівроздягненого сусіда... Сусід, до речі, виявився живий, хоч я, щиро кажучи, воліла, щоб було навпаки.
Так, ночі мені завжди випадали клопіткі, а от удень я частенько почувалася трохи спустошеною. Особливо на світанку, після щойно завершеного розслідування, коли я прямувала додому порожніми вулицями — натомлена, в синцях і подряпинах, передчуваючи тягар найближчих годин, які мені доведеться провести самій-одній. Я не могла навіть побалакати з черепом у склянці — вдень його дух найчастіше пропадав. Саме цієї пори я найдужче сумувала за своїми друзями.
Щоправда, сьогодні я простувала не додому. Принаймні поки що. Завдяки панові Фарнебі з його поганим гумором мені належало відвідати ще одне місце. Саме туди, до одного з наймоторошніших куточків Лондона, я несла Джерело, сховане в скрині з посрібленого скла. І то був аж ніяк не будинок із привидами.
Навпаки.
То було місце, де знищують привидів.
Великий лондонський столичний крематорій із знищення психологічних артефактів, загальновідомий як «Крематорій Фіттес», містився в східній — робітничій — частині Клер-кенвела. Він був заснований Марісою Фіттес — легендарною фундаторкою агенції «Фіттес» — більш ніж п’ятдесят років тому, коли стало зрозуміло, що заради безпеки пов’язані з привидами Джерела треба безжально знищувати. За тих давніх часів крематорій було розміщено на території колишньої взуттєвої фабрики, тобто просто-таки втиснуто між художніми майстернями й складом фабрики капелюхів. Тепер він займав аж два міські квартали — його будівлі височіли над околицею, мов цегляні храми, на яких замість хрестів стриміли високі тонкі димарі, з яких у бік річки й моря летів попіл. Так принаймні розраховували будівельники; насправді ж вітер частенько міняв свій напрям — і попіл тоді падав на сусідні квартали, запорошуючи перехожим пальта й капелюхи. Цей «клеркенвельський сніг», як його прозивали, не завдавав тамтешньому людові великих прикрощів.