— Я не зробив тобі боляче?
— Ні.
— Скажи, коли щось не так.
— Скажу.
— Іти нам доведеться важко, особливо в тумані. Але ми повинні тулитись одне до одного, як приклеєні. Накидка не дуже велика. Тож доведеться тобі тісніше пригорнутися до мене, Люсі. Зможеш?
— Спробую.
—Тоді рушаймо! Мерщій!
Ми попрямували далі до вершини. З-за дерев з’явились тіні, що знову почали оточувати нас. Ми стояли вже біля самісінького краю крутосхилу. Як, до речі, називають тут цей пагорб — Стрілецький? Ця назва йому анітрохи не пасує. І взагалі під цим чорним небом, здається, ніщо не має ані назви, ані імені...
Поле внизу було затягнуто туманом набагато щільніше, ніж тоді, коли ми поспіхом тікали з інституту. Туман був такий, що крізь нього ледве-ледве видніли ангари: їхні темні покрівлі скидались на химерні підводні камені.
Ми з Локвудом, міцно обнявшись, незграбно поскакали вниз, прорізаючи за кожним кроком хмари кристалів льоду. Дивно, як ми жодного разу не впали, поки дістались до поля.
— Зачекай, — нарешті простогнала я. — Треба трохи перепочити.
— ГЬразд, — погодився Локвуд. Ми зупинились, озирнулись і побачили натовп постатей, що лавиною котився вниз крутосхилом.
— Так, — зауважив Локвуд. — Перепочинок, здається, не на часі.
Ми мовчки рушили далі, крізь туман, а потім він на мить розвіявся і ми побачили високого бороданя з величезним мечем у руці. І його шкіра, й клинок меча виблискували памороззю. Спотикаючись, мало не падаючи, ми пробігли повз нього, й туман знову зімкнувся. А потім за своїми спинами ми почули важкі кроки по мерзлій землі.
—Тільки вікінга нам бракувало, — засапано промовила я.
—Линуть до нас, як метелики до свічки. — буркнув Локвуд. — їх вабить наше тепло, наше життя. Тому вони тяглись і до Тіні... Ну, Люсі, тепер останній ривок! Ми майже на місці...
Попереду вже було видно огорожу інституту — відкритого, темного, порожнього. Двері центрального ангара були відчинені, а за ними зяяла та сама пітьма.
— Я більше не можу, — сказала я.
— Можеш. Ми вже прийшли. Ще трішки...
Ми разом проскочили ворота й попрямували хрусткою рінню. За дверима, всередині ангара, клубочився туман.
Стіни виблискували льодом, земляна долівка — так само. Ми зупинились. Наша накидка й далі курилася димом, а на рукавичках мерехтіли крижинки.
— Що будемо робити? — запитав Локвуд.
Я озирнулась:
— Вони наближаються. Дістались уже до огорожі.
— Ходімо всередину. Іншого вибору в нас немає.
Ми вдвох протиснулись у відчинені двері.
Місце було те саме — поза всяким сумнівом. Висока випукла покрівля, металеві стіни. Крізь туман я навіть розгледіла стоси ящиків. Проте світло залишалось так само химерним — у ньому все здавалося сірим, зернистим, ніби розкладеним на лусочки. Можливо, це туман виробляв такі штучки з моїми очима: все здавалось кривим — і долівка, й стеля, й двері. Все було ніби зроблене з воску, що саме нагрівся й почав розтоплюватись, хоча довкола все так промерзло, що земля дзвеніла під нашими черевиками, мов залізо.
У центрі зали туман був найгустипий — такий, що крізь нього нічогісінько не було видно.
— Ланцюг... — прохрипів Локвуд. — Де він, Люсі?
—Не знаю... — я помітила, що наші переслідувачі вже купчаться біля дверей ангара.
— Хай йому дідько! Де ж він?
— Ми, напевно, ще далеко від залізного кола...
Ми з переляк}7 затупцяли на місці. Локвуд хотів піти в один бік, я — в інший: урешті ми мало не роздерли й цю накидку, натягти її між собою.
З відчаю ми завмерли на місці. За нашими спинами лунали кроки. А довкола снувався туман, крізь який видніли немовби розтоплені стіни...
Аж тут у кутку, коло бічної стіни, з’явився стрункий цибатий юнак із розпатланим їжакуватим волоссям. Застромивши руки в кишені, він стояв серед купи перекинутих склянок та коробок і зирив на мене. Його обличчя було так само сіре, як і в жителів заклятого села, проте воно посміхалося —цю глузливу посмішку було видно навіть крізь туман, — І чомусь здавалося мені знайомим. Юнак витяг одну руку з кишені й недбало тицьнув пальцем мені за спину. Озирнувшись, я відразу побачила й залізну жердину, й прикріплений до неї ланцюг.
— Ось він! — підштовхнула я Локвуда. — Поглянь!
Локвуд вилаявся.
—Як це ми досі його не помітили? Осліпли зі страху, чи що? Вперед!
Ми рушили до жердини. Дорогою я обернулась, та юнак уже зник: там, де він щойно стояв, уже курився туман. Біля нас не було нікого й нічого, крім жердини з залізним ланцюгом, укритим льодом.
—Тримайся за нього, — наказав Локвуд. —Ходімо разом. Ти перша, я за тобою. Йди прямо й не зупиняйся.