Осередком атаки був стос підпалених ящиків біля протилежних дверей, де серед диму сновигали три постаті: якась із них раз по раз визирала на мить із укриття, щоб пожбурити в супротивника чергову бомбу з привидом чи каністру з залізними стружками. Дехто з команди Ротвела вів вогонь у відповідь із-за перекинутого візка, а чоловік у залізному обладун-ку—колишня Тінь, що крадеться, — відчайдушно намагався прокрастись до ящиків і вступити в бій, хоч виходило це в нього препогано. Обладунок його пом’явся, шолом з’їхав набік, і йому ніяк не щастило підняти коліно так, щоб вилізти на жалюгідний уламок дерев’яного майданчика.
Сутичка була така шалена, що нашого з Локвудом повернення ніхто й не помітив. Я відчула, що поруч хтось заворушився. То був Локвуд, який спокійно па кував до рюкзака свою мокру захисну накидку.
— Усе гаразд, Люсі? — запитав він. —Трохи зігрілась?
— Так, трохи... Ти тільки подивись! Що це тут діється?
— Схоже на спробу прориву з боєм, — він здивовано показав на тоненьку фігурку, що заховалась між двома ящиками. Її розпатлане волосся вкрилось попелом, обличчя скривилось у гнівній гримасі, а худенькі рученята стискали здоровенну рушницю. — Невже... невже це справді ГЬллі?
— Здається, що так.
Кіпс також був тут — займав зручну позицію біля стіни й спокійно, впевнено обстрілював супротивників соляними бомбами, що громадились у нього ггід рукою. Ми на власні очі побачили, як він поцілив двома такими бомбами в чоловіка в обладунку — перша збила з нього шолом, а друга звалила на долівку, після чого колишня Тінь, що крадеться, стала схожа на п’яну черепаху, що перевернулась на спину.
Проте найбільшу увагу тут привертав не Кіпс і навіть не ГЬллі.
— Поглянь на Джорджа! — сказала я.
— Ти диви! Майстер бойових мистецтв, та й годі! — аж присвиснув Локвуд.
Джордж і справді був на висоті. Саме зараз він вискочив з укриття, щоб пожбурити в Стіва Ротвела двома-трьома каністрами з магнієм. На його обличчі ще й досі видніли сліди від учорашнього маскування, а тепер до них додались ще й бліді патьоки горілої солі. Таке бойове фарбування зробило б честь найкращому африканському воїнові. Зуби в Джорджа були вишкірені, в скельцях окулярів віддзеркалювалось червоне полум’я від підпалених ящиків, а груди навскіс перетинав величезний патронташ, із якого він один за одним діставав набої. Раз по раз він сипав лютими прокльонами.
— Цілісінький день милувався б, — зауважив Локвуд. — От тільки здається мені, що пора б уже й допомогти їм.
— Біжи. Я наздожену тебе. Просто спочатку мені треба тут дещо закінчити...
Вже двічі за останні дні я знаходила свій балакучий череп і щоразу мусила кидати його напризволяще. Тепер я просто не могла собі дозволити, щоб це повторилося ще раз.
Коли я закидала рюкзак собі за спину, привид вишкірився й промовив:
— О! Вірні друзі нарешті зустрілись! Тут пасувала б романтична мелодія на скрипках, хоч мені більше до душі крики й стогін смертельно поранених.
Я оглянула бойовище й зауважила:
— Поки що. здається, тут нікого смертельно не поранили.
— Поки що. Але до кінця ще далеко. Ще кілька таких вибухів магнію — і мало хто з цих «науковців» доживе до наступного ранку.
— ГДразд. Краще розкажи мені, що тут було, — я випросталась саме вчасно, щоб розгледіти, як Локвуд лізе на залишок дерев'яного майданчика, ступаючи замість сходинки на груди розпростертого на землі чолов’яги в обладунку. Я поправила на плечі рюкзак і витягла рапіру, готуючись до бою.
— Ні, краще ти розкажи про свої пригоди, — завів своєї череп, коли я помчала до майданчика. — Мені страшенно цікаво почути про них. Набагато цікавіше, ніж уся ця тутешня біятика...
— Негайно відповідай!!! — вигукнула я, пробігаючи повз чоловіка в обладунку. Помітивши, що в мене націляється з рушниці Ротвелів лаборант, я пригнулась, заскочила на майданчик і заховалась за найближчим ящиком. За моєю спиною щось гримнуло, засичало й спалахнуло полум’ям.
— Тут, власне, й розповідати нема чого. Ці бовдури вирішили послати на Той Бік ще одного чолов’ягу, проте їм зашкодили твої розлючені приятелі Оце і все. Кінець. А тепер твоя черга розповідати...
— Гаразд, — відповіла я. — Тільки... коли ти сказав про «ТойБік>...
— Тії ж знаєш, про що я.
— Але ж...
— Ти сама чудово все знаєш.
Так, тепер я й справді все знала — та й зараз, правду кажучи, на такі розмови бракувало часу. Пригнувшись іще нижче, я просковзнула між ящиками далі, до колег. Найближче з них до мене була ГЬллі. Я поплескала її по плечу й весело всміхнулась...