Другим, був Локвудів клинок. Кілька секунд вони з Ротве-лом стояли нерухомо, ніби випробовуючи один одного на міцність. Кіпс теж заціпенів на мить, а тоді похилив галову і, зблід-пти. позадкував. Стів Ротвел був вищий за Локвуда й помітно важчий за нього. Він усією вагою навалився на клинок, проте Локвуд відбив удар майстерним порухом свого тонкого зап’ястка. Інші частини тіл суперників навіть не ворухнулись.
— Я вже попереджав вас, юначе. — мовив Стів Ротвел. — Пригадуєте?
— Пригадую. — відповів Локвуд. — На той випадок, коли я ставу? вам упоперек дороги. — Вільною рукою він показав на ангар у вогні, на лаборантів, що з вереском вибігали надвір. — Цього досить, щоб стати вам упоперек дороги? Якщо так. то вітаю, ви казали правду.
— Це ще не все, — Ротвел відскочив назад, підчепив з долівки рапірою гарячу головешку й жбурнув її в Локвуда. Той ухилився, і головешка вдарилась об стос ящиків, розсипавши цілий дощ іскор. — Я ще обіцяв скрутити вам в'язи. І зараз я це зроблю.
Він перейшов у наступ, виписуючи вістрям рапіри якнай-химерніші петлі. Локвуд відбив його удар, тоді другий, третій, хоча мусив уже відступити до самісінького краю розтрощеного майданчика. Нарешті він легко зіскочив з нього на землю, і вслід за ним важко приземлився Ротвел.
— Роки роботи! — бідкався він. — Роки найстаранніших досліджень! І все це ви зруйнували за один-єдиний вечір!
— Ви самі це спричинили! — Локвуд далі майстерно відбивав його удари. — Це ваші експерименти посіяли жах в Олдбері-Касл! Це ви підняли з могил силу-силенну привид ів! Загинули десятки людей. І все через те, що ваш співробітник у залізному обладунку виходив звідси, мандрував на Той Бік і турбував мерців! — Локвуд зробив несподіваний випад, однак замість Ротвелового зап’ястка потрапив клинком у візерунчасту гарду його рапіри.
Стів Ротвел позадкував.
— А ви знаєте більше, ніж я думав... — зауважив він. — Щоправда, навряд чи вам пощастило зрозуміти все. Інакше ви погодилися б, що смерть кількох селян — якнайменша ціна за таке відкриття! — Спритним подвійним випадом він змусив Локвуда відступити аж до залізного ланцюга, що звисав з жердини. — До речі, те саме я міг сказати й про вашу смерть...
Він рубонув клинком униз. Локвуд відскочив убік, і рапіра перетяла залізний ланцюг. Залишок його повис на жердині, а решта поволі втяглась у залізне коло, наче засмоктана велетенським ротом макарони на, й зникла.
Локвуд позадкував далі, до залізного кола, над яким височів стовп туману, наповнений привидами. Він здавався втомленим, 1 я розуміла чому: мені й самій було недобре після подорожі наТой Бік. Мої руки й ноги розпливались, наче вода, а голова досі йшла обертом. Якщо Локвуд потіувався так само, як я, то дивно було, як він ще тримає в руках рапіру.
— Він уб’є його! — зойкнула ГЬллі.
— Пропав Локвуд, — підтакнув Кіпс.
— Це тільки здається вам, — заперечив Джордж, дістаючи з патронташа останню звичайну каністру з магнієм. Підморгнувши нам, він жбурнув її просто Ротвелові в голову. Принаймні, саме туди він цілився, однак каністра пролетіла повз Ротвела, впала біля краю кола і зі страшенним гуркотом вибухнула. Коли дим трохи розвіявся, стало видно, що на землі догоряють язички полум’я, а товсті ланцюги почорніли й покривились. Деякі їхні ланки тріснули, й до них почало підтягуватись усе скупчення привидів, замкнене в колі.
— Ти диви, — аж присвиснув Кіпс. — Кабінсе. де ти навчився так кидати магній?
— То ж-бо й воно, що ніде, — відповіла я. пробігла повз них і зіскочила з потрощеного майданчика.
Локвуд із Ротвелом знову схрестили клинки. Локвуд відчайдушно вимахував своєю рапірою, проте обличчя його зблідло, наче крейда. Він увесь час лише захищався й поволі відступав, задкуючи до залізного кола. Ротвел відчув свою перевагу. Двома потужними випадами він підігнав Локвуда до тієї самої тріщини в колі. ГЬсті, що скупчились тут. зачули наближення живого тіла й потягли вперед свої бліді руки, пороззявляли в нечутному крику моторошні пащі. Я побачила, як під їхньою навалою помалу розсуваються пошкоджені вибухом ланцюги.
Локвуд не здавався. Він і далі відбивав удари, та сили йому вже помітно бракувало. Аж ось Ротвел вибив з його руки рапіру, й вона полетіла вбік. Локвуд знову відскочив назад і зупинився. Він стояв перед колом—худорлявий, блідий, безпорадний, проте досі нескорений—і зухвало дивився на свого супротивника.
— За хвилину. — промовив Стів Ротвел, — я вб’ю ваших друзів. Але ви перший матимете честь померти від моєї руки.