Він підняв рапіру...
І тут на сцені з’явилась я.
Піднявши рапіру. Ротвел трохи згорбився і. зрозуміло, випнув сідниці. Чудова з будь-якого погляду мішень! Я замахнулась ногою, мов футболіст, що готується пробити пенальті...
Удар у мене вийшов чудовий. Я влучила прямісінько в ціль. Ротвел змахнув руками й полетів уперед, на Локвуда. Локвуд відскочив убік, і Ротвел упав на залізні ланцюги. Одна його рука потрапила в коло і зникла в тумані. Ротвел здивовано моргнув, тоді болісно скривився й заревів з переляку. Він спробував підхопитись, та на його спині вже виблискував лід, а волосся почало вкриватися памороззю. Шаленим зусиллям Ротвел став на коліна—було видно, як набрякли судини на його шиї. — та нічого більшого йому не вдалося: сірі тіні, з'юрмившись біля краю кола, тягли Ротвела всередину за руку. Він шарпнувся — двічі, тричі, та було видно, що сила вже залишає його. Скоринка льоду хутко вкривала його чоло, вилиці, блищала на підборідді...
Зі Стівом Ротвелом було покінчено. Він востаннє здригнувся. востаннє скрикнув...
І його, як і розірваний ланцюг, засмоктало в коло. Це сталось так швидко, тихо... так, я сказала б, невагомо, ніби його просто вдихнула чиясь величезна паща. Щойно він лежав тут — цей кремезний, укритий льодом чоловік, — і ось уже залізне коло спорожніло. Стів Ротвел, керівник славнозвісної агенції «Ротвел», загинув.
А всередині кола переможно кружляли сірі тіні. Ланцюги знову заворушились—на землю посипались зламані ланки. Якась могутня сила штовхала зсередини захисний бар’єр. Зрозуміло було, що довго він не витримає.
Локвуд, хитаючись, підняв з землі свою рапіру. Смертельно блідий, він узяв мене за руку й повів до колег.
—Джордже! — покликав він.
— Що?
— Ми пошкодили коло. Де ота твоя здоровенна каністра? Пора, здається, застосувати її...
— Що? Велику Бренду?
— Ти вже придумав їй ім’я?
— Правду кажучи, я вже звик до неї, — зітхнув Джордж, знімаючи з пояса великий сріблястий кокосовий горіх. — Гкразд... Можна, Локвуде, я сам її жбурну?
— Ні! Краще нехай це зробить Люсі. Вона стоїть ближче до кола... Тільки не кидай!
Джордж передав мені каністру. Вона виявилась навіть важча, ніж я сподівалась.
— Тут є годинниковий механізм. Отам, збоку... Як ти гадаєш, Люсі, двох хвилин вистачить?
Я поглянула на пошкоджені ланцюги, на сірі тіні, що купчились біля тріщини в бар’єрі. Серед них майнуло обличчя Емми Марчмент із порожніми очними ямками й багряними вустами. Пропливло й товстелезне пузо Соломона Ґаш. Десь у тумані, напевно, майоріла й святкова блакитна сукенка Гетті Флайндерс — надто вже знайома мені сукенка... Скоро ланки остаточно розійдуться, коло розірветься, і всі ці духи полинуть у наш світ...
Я крутнула коліщатко годинникового механізму й клацнула вимикачем:
— Вистачить і однієї хвилини. А тепер мені цікаво, чи швидко ми вміємо бігати?
Виявилось, що бігати ми вміємо досить швидко. Перший вибух гримнув, коли ми саме вибігали з воріт інститутської огорожі. Він зірвав дах головного ангара, а хвиля від нього повалила нас на траву. На якусь мить ніч перетворилась на день, і в сліпучому світлі стало видно кожну билинку, що зеленіла чи жовтіла на землі. А тоді з неба полетіли перші уламки розжареного металу, й наш інтерес до ботаніки хутко вщух.
Ми помчали далі. За кілька хвилин ми вже вискочили на вершину пагорба й заховались там під березами, спостерігаючи за тим. як палає дослідницький центр.
Коли ми трохи відсапнули. Локвуд обернувся до Джорджа, Кіпса й ГЬллі. що лежали зморені на землі.
— Дякую, що врятували нас, — сказав він. — Ми з Люсі ще нікому й ніколи так не раділи, як вам у тім ангарі. Ми думали, що ви пішли собі додому.
— А ми й справді мало не пішли, — відповіла ГЬллі.
Джордж кивнув:
— Після того, як ви залишили нас в арсеналі, ми засперечались. що нам робити далі. Кіпс наполягав, що ми повинні йти додому — за твоїм наказом. А я не хотів. Зібрався йти за вами навздогін, та ГЬллі мене зупинила. Тож Кіпс тоді сказав: коли вже стрибати з моста в воду, то принаймні не голіруч. От мий заходились озброюватись. Нас, щоправда, трохи затримали ті двоє лаборантів — знову пройшли повз нас, — та ми після цього відразу вирушили в похід. Якби ти бачив нас утрьох, коли ми марширували тим коридором, озброєні до зубів!.. — він зареготав. — Отож дістались ми до того великого ангара й заховались за ящиками, а тоді побачили, як ви заходите в коло.
— То це вас ми тоді почули?! — я аж рота роззявила з подиву7. — А ми з Локвудом думали, що то агенти Ротвела! Тому ми й полізли до кола!
— Та невже? Тоді пробачте, — відповів Джордж. — Ви ж нам не докорятимете за те, що ми тоді повернулись? А коли вже ми побачили, як ви зникаєте в натовпі привидів... одне слово, ми просто-таки очманіли. Накидки там чи не накидки — ми все одно думали, що ви загинете. Аж тут повернувся Ротвел зі своєю бандою, а з ними отой придуркуватий чолов’яга в бляшанці. Підійшов до ланцюга й собі поліз у коло...