Високі мури з залізними шпичаками оточували простір, куди щоранку під’їздили фургони, навантажені свіженькими, знайденими за останню ніч Джерелами. Крематорій, що будувався спочатку лише для потреб компанії «Фіттес», уже кілька десятиліть обслуговував чи не всі лондонські агенції. Тут була нейтральна територія. Шаленому суперництву між компаніями, що часом переростало в сварки — або навіть у сутички, — за цими мурами не було місця. Агенти здавали свої рапіри підстаркуватим сторожам біля входу — і ліпне після цього потрапляли до крематорію, де за їхньою поведінкою стежили похмурі охоронці, готові негайно припинити будь-який безлад.
Для тих, хто приходив сюди пішки, як я, діяв особливий вхід з боку Фарінґдон-Роуд. Я увійшла, здала сторожеві рапіру і попрямувала двором, викладеним кам’яними плитами, вздовж якого тяглись канави з протічною водою — додатковий захист від потойбічних явищ. Піднявшись короткими сходами і розсунувши двері з міцного посрібленого скла, я увійшла до просторої зали, наповненої залізом та лавандою. 1\т працювали сім приймальників — кожен сидів в окремій кабінці, — які оглядали кожну річ, що її належало знищити. Це була свого роду зала очікування.
Проходячи порожньою цієї пори залою, я почула, як хтось окликнув мене на ім’я:
— Агов, Люсі! Що ти мені сьогодні принесла?
То був Гкрольд Мейлер, приймальник із четвертої кабінки, —худорлявий блідий юнак із навислими повіками й великими вузлуватими руками. Для своїх вісімнадцяти років він знав крематорій краще за багатьох своїх колег, бо працював тут із восьмирічного віку. Завжди трохи знервований, він не сміявся, а іржав, як кінь. Цієї зими я кілька разів приносила йому нові Джерела, тож загалом стосунки в нас були непогані.
Я зайшла до кабінки і з певним полегшенням поставила на стіл свою скляну скриню. Муміфікована голова виявилася нівроку важка. Гкрольд, оглядаючи мене, почухав собі У вусі.
— Нічка, здається, випала клопітка! — зауважив він, крутячи скриню в руках. — І що ж це за чолов’яга?
— Навіть гадки не маю. Якийсь злочинець вісімнадцятого століття. І до нього—тільки повір! — прив’язаний дух відьми. Гарненька парочка, еге ж? Сподіваюсь, ти підсмажиш його якнайшвидше.
Гкрольд Мейлер витяг стос паперів і озброївся ручкою з обгризеним кінцем:
— Для тебе — все, що завгодно, Люсі. А тепер викладай, як завжди, всі подробиці.
Я назвала місце, час і обставини, за яких було знайдено Джерело. Потім заповнила аркуш із своїми особистими даними й нарешті підписала від імені агенції «Ротвел» акт про передачу Джерела до крематорію.
Герольд був клаповухий, з коротко підстриженим русявим волоссям, рясним ластовинням і такими тонесенькими бровами, що їх можна було помітити лише тоді, коли він морщив лоба.
— Знову працювала на «Ротвел»? Чи не з командою старого Фарнебі?
— Еге ж. Тільки цього разу, сподіваюсь, востаннє. Не команда, а нездари з нездар.
— Атож. Чи не пора тобі, Люсі, розкинути тенета трохи ширше?
— Мабуть, пора.
— Може, тобі знову перейти до Ентоні Локвуда? Бачив я його тут минулого тижня, з отим дівчам... ГЬллі, здається. Вони саме закінчили оту відому справу біля Кемденського шлюзу. Ти, напевно, читала про неї в «Справжніх мисливцях за привидами».
— Ні... щось не звернула уваги.
— Та невже? Дух-Крикун, що з’являвся з кістяка дівчини, який лежав на дні біля воріт шлюзу! До Локвуда нікому не спадало на думку шукати Джерело у воді. Але ж у шлюзі вода не протпічна, а стояча! От Локвуд до цього й доміркувався. А далі все як годиться...
— Авжеж, усе як годиться, — погодилась я, відгортаючи пасмо волосся з чола.
— Вони з отим дівчам були такі схвильовані... Сміялись, хихотіли, ніяк не могли заспокоїтись, — Гкрольд почухав собі носа, взяв гумову печатку, приклав її до подушечки з червоним чорнилом, а потім до паперів. —Тепер, Люсі, я запишу рівень небезпеки цього ГЬстя... Люсі! Ти чуєш мене? Рівень небезпеки. Від першого до десятого!
— Так, я пам’ятаю вашу систему. Восьмий рівень.
— Перший рівень — най слабший, як у Мандрівного Вогню. А десятий — найсильніший, як у того Полтергейста, на якого ви натрапили в листопаді. Того самого, що розгромив магазин... — він усміхнувся й зареготав по-конячому. — Восьмий, кажеш? Нівроку дужий!
— Еге ж.