— Навряд чи він щось шукав там, — заперечив Джордж, який уже впорався з оселедцем і зараз готував собі останній величезний бутерброд із шинкою. — Це просто могла бути спроба зазирнути в невідоме. Дайте мені залізний обладунок, і я сам охоче вирушу на Той Бік.
— Уявляю, якого розміру повинен бути цей обладунок! Особливо, якщо ти зараз упораєш цей бутербродисько, — засміявся Локвуд. —Можу, щоправда, позичити тобі накидку...
— Шкода, що одна накидка пропала, — зі смутком зауважила я.
Локвуд стенув плечима:
— Що тут удієш... Та й хто знає, що там, у тій кімнаті, можна ще знайти? Повернімось краще до Тіні. Я певен, що той чолов'яга все-таки щось шукав там. Згадаймо Ротвелові натяки. Треба з’ясувати, що ж то була за мета.
— Спочатку треба взагалі розібратись, що там і до чого, — сказав Кіпс. — Як на мене, то я навряд чи щось там зрозумію.
— І я так само, — підхопила Голлі. — Я досі не можу повірити, що ви повернулись додому цілі.
Я не сказала нічого. Уночі, заплющивши очі, я досі бачила чорне небо над чужим, укритим памороззю світом...
— Ось що я думаю, — мовив Джордж, пережовуючи шматок шинки. — Люсі з Локвудом побували в місці, звідки приходять привиди. Принаймні вони бачили декого з цих привидів, готових перейти до нас через проріху між світами. Ми самі зробити такого не можемо, хоч ті з нас, хто має потужний психологічний Зір, здатні вловлювати окремі образи з Іншого Світу. Це моя особиста думка. А тепер Тінь перетинає бар’єр, починає вештатись на Тім Боці — й це вельми непокоїть духів. Бар’єр між нашими світами слабшає. Коли ви побачили Тінь на церковному дворі, то вирішили, що це привид, авжеж? Тобто вона тоді перебувала на Тім Боці, й бар’єр було цілком розірвано.
— Цікаво, чи бачив тоді хто-небудь нас, — перервав його Локвуд. — Шкода, що я нікого не розпитав...
— А мені цікаво інше, — провадив Джордж. — Чи тривожив хтось таким чином духів раніше? Якщо так. — він показав ложечкою для гірчиці на причеплену до стіни малу, де по всій країні розходились колами крапки, що означали місця навали привидів, — то як це вплинуло на Проблему в цілому?
Задзеленчав дзвоник на дверях. ІЬллі. що сиділа найближче до виходу, пішла відчиняти.
— Цю таємницю важко буде розгадати, — пробурмотів Кіпс. — Надто вже вона велика.
— Спокійно, Квіле, — відповів Локвуд. — Така команда, як наша, впорається й не з такою таємницею... — Він трохи посунувся на стільці й запитав: — Хто там. ГЬллі?
Бліда й перелякана ГЬллі повернулась на кухню.
— Двоє відвідувачів, Локвуде, — прожебоніла вона. — Я не могла... не змогла... Одне слово, вони вже тут. Я просто мусила пустити їх.
ГЬллі побокувала. З-за її спини визирала — зі своєю незмінною усмішкою — Пенелопа Фіттес.
Панна Фіттес увійшла до кухні, замалої для такої величної жінки, як господиня найбільшої в Лондоні агенції. Поглянула на рештки нашого сніданку. Одягнена вона була, як завжди, бездоганно—в смарагдово-зелену сукню трохи нижче колін, поверху якої було накинуто темно-брунатне манто.
— Доброго ранку всім, — привіталась вона. — Сподіваюсь. я не завадила вам? Можна мені увійти?
Навіщо було питати, коли вона вже увійшла? Локвуд підхопився:
— Звичайно, звичайно. Будь ласка!
— Я тільки на хвилинку... не треба вставати. Я не хочу турбувати вас. Пробачте, я не сама... — панна Фіттес показала на стрункого молодого добродія з кучерявим волоссям і підстриженими вусиками, який стояв позаду неї. На ньому був вишуканий твідовий костюм, з-під якого визирала рапіра, що висіла на поясі. — Ви, здається, вже знайомі? Це сер Руперт Ґейл. давній приятель родини Фіттес.
— Так... ми знайомі. Пробачте за безлад, — відповів Локвуд. — Може, нам краще перейти до вітальні?
Панна Фіттес усміхнулась:
— Ні. ні. Мені цікаво подивитись на місце, де триває основна робота вашої невеличкої агенції. Бачу, що ви саме снідали... О, скатертина з начерками! — вона нахилилась, щоб розгледіти її краще. — Оригінально, чудово... і нічого не зрозуміти...
Локвуд тим часом уже приніс для неї стілець.
— Пробачте. Ці кривульки малює Джордж, коли міркує про духів. Сідайте, будь ласка, мадам. Сер Руперт, може, ви сядете на мій стілець?
— Ні. дякую. Я краще постою, — сер Руперт Ґейл став біля вікна, притулився до мийки й заклав ногу за ногу.
Поява сера Руперта в нашому домі нікого з нас не потішила. Ми знали його як відомого шахрая й багатого колекціонера заборонених артефактів. Усі наші останні зустрічі з ним були щедро приправлені погрозами й ненавистю. Та ще меншою радістю, правду кажучи, був для нас візит Пене-лопи Фіттес.