Нарешті Локвуд тихо промовив:
— Я, здається, зрозумів вас. Ви наполягаєте, щоб ми «забули» все, що могли й навіть не могли бачити.
— Я не казала, що «наполягаю». А решта все — правда.
— Дозвольте спитати, навіщо це вам потрібно?
Леді відсьорбнула з чашки.
— Вже п’ятдесят років, — почала вона. — ми воюємо з надприродними силами. Дехто шукає способи боротьби з ними, а дехто — як оцей бовдур Ротвел — намагаються обернути цю боротьбу на особисту вигоду. Таємниці смерті, вважаю я, недоторканні й не підлягають дослідженню — Пенелопа Фіттес уважно оглянула нас. — Вам це відомо незгірше, ніж мені. Є речі, яким краще залишатись незбагненними.
Джордж засовався на стільці:
— Пробачте, мадам, але я з вами не згоден. Будь-яке знання — зокрема й про таємниці смерті — може виявитись важливим у нашій боротьбі з Проблемою.
— Любий Джордже. ви ще такий молодий... — панна Фіттес знову хрипко реготнула. — Вам ще зарано проникати в ці таємниці.
— Ні. Джордж має рацію. — заперечив Локвуд. — Він завжди каже правду. Ми не повинні боятись вивчати речі, поки що незрозумілі для нас. Навпаки, ми повинні проливати на них світло. Як ліхтар на емблемі вашої агенції. Саме в цьому, врешті-решт, і полягає робота агента.
Панна Фіттес ще пильніше поглянула на нього:
— Ви хочете сказати, що відкидаєте мою пораду?
— Боюся, що так... Ми справді відкидаємо вашу «пораду», «наказ» чи називайте це як хочете, — несподівано рішучим голосом відрубав Локвуд. — Пробачте, але ми не працюємо у вашій агенції. Ви не можете прийти отак до нашої кухні й наказувати, що нам робити.
—Ну. насправді ми це можемо,—відповіла леді. — Авжеж, Руперте?
— Безперечно, мадам, — сер Руперт Ґейл зрушив з місця і взявся ліниво походжати туди-сюди за нашими спинами. — Відтепер для декого з нас певні дії матимуть свої наслідки. — Він простяг руку, взяв з Джорджевої тарілки бутерброд і відкусив здоровенний шматок. — А для інших вони взагалі не матимуть наслідків — якось так... О, яка чудова шинка! Ще й з гірчицею! Смакота!
— Як ви смієте! — вмить підхопився зі стільця Локвуд. Та в руці сера Руперта вже блиснула рапіра, і її посріблене вістря цілило просто Локвудові в серце. При цьому сер Руперт навіть не дивився на супротивника, лише пережовував украдений бутерброд.
— Погрожуєте людині без зброї, сер Руперт? — обізвався Джордж. — Гарно, нівроку!
— Подай-но мені, Джордже, отой ніж для масла, — пробурмотів Локвуд. — Вистачить, щоб провчити цього типа.
— Л ви, одначе, жартівник. — зауважив сер Руперт Ґейл.
Пенелопа Фіттес підняла руку:
— Будь ласка, ніяких поєдинків! Ми прийшли сюди не як дикуни! Руперте, сховайте свою рапіру. Ентоні, сядьте на місце!
Локвуд ще трохи постояв, та врешті неохоче сів. Сер Руперт, жуючи й далі, заховав свою рапіру до піхов.
— Отак буде краще, — мовила панна Фіттес, знову регот-нувши. — Що мені з вами робити, хлопчаки?.. Отже, Ентоні, я пояснила вам, чого ми хочемо, й не бачу причин опиратись моєму проханню. Ви — чудова невеличка агенція, саме така, щоб розслідувати чудові невеличкі справи. Тож якщо ми не домовимось, ви все життя займатиметесь дрібницями — це я вам обіцяю. А на це безглуздя, — вона махнула рукою в бік Джорджевої мали, — вам просто бракуватиме часу. І на пустопорожні вигадки — теж. Джордже, любий, облиште врешті-решт свої химери! Візьміться краще до чогось кориснішого. Насамперед причепуріться. Частіше гуляйте, заводьте друзів, знайомтесь із дівчатами...
—Тільки спочатку придбайте собі хороший дезодорант. — обізвався сер Руперт Ґейл, поплескавши Джорджа по плечу.
Джордж незворушно сидів і мовчав.
— ГЬді вже вам бундючитись! — усміхнулась Пенелопа Фіттес. — У вас прекрасна агенція, справжня команда. Джордж — допитливий і наполегливий дослідник. Локвуд, зрозуміло, — керівник, що приймає рішення. Є навіть чарівна панна Манро — чудова секретарка, хоч і не бозна-який умілий агент. Мої нові колеги з агенції «Ротвел» стільки розповідали про неї...
— Досить! — не витримала я й підхопилась, перекинувши стілець. — Ви нічого не знаєте ні про ГЬллі. ні про будь-кого з нас. Облиште її!
— О, панно Карлайл! — леді обернулась до мене, і я вперше розгледіла, яка лиховісна в неї посмішка. — Навіть передати не можу, як засмутила мене ваша відмова перейти до моєї агенції. Разом ми стільки могли б зробити! Однак цю змогу ви проґавили, тож не варто за нею шкодувати. А тепер поговорімо на ту саму тему з вами, пане Кіпсе...
Пенелопа Фіттес уперше дала зрозуміти, що бачить Квіла Кіпса, хоч він увесь цей час ховався за дверима, позираючи на бак із сміттям. Помітивши її усмішку, він здригнувся.