— Я чула. Квіле, що ви також брали участь у тій справі, — провадила леді. — Розважались із краденими окулярами. От уже потіха, нівроку! Сподіваюсь, ви весело провели час із новими друзями? Тільки за всіма цими розвагами не забудьте. що віднині ви для мене — вигнанець і більше не одержите ніякої хоч трохи серйозної роботи. Ми не можемо терпіти в себе зрадників, і скоро ви це відчуєте. Призначена вам пенсія скасовується, а свою репутацію вважайте відтепер за знищену. Я потурбуюсь, щоб вас не взяла на роботу жодна поважна агенція.
— Не сумуй, Квіле, — встряв Локвуд. — Коли хочеш, іди працювати до нас. Ми — агенція не поважна.
Кіпс не відповів нічого. Обличчя його зблідло, а губи й ніс посиніли. Він просто-таки помирав зі страху та приниження.
— Що ж. мені пора, — сказала Пенелопа Фіттес. — У мене сьогодні ще стільки справ... Дивна річ — життя, правда, Ентоні? Тиждень тому ви відкинули мою пропозицію, а нині зробили таку ласку, про яку я навіть і мріяти не могла... Дякую за чай. — Вона підвелась і востаннє оглянула нашу кухню. — Гарненький будиночок. Такий невеличкий і... крихкий. .. Бажаю всім хорошого дня.
З цими словами вона вийшла. Сер Руперт Ґейл тим часом доїв бутерброд, узяв із сушильні рушник, витер ним свої засмальцьовані руки і жбурнув рушник просто в мийку. Усміхаючись, він услід за панною Фіттес подався надвір. Ми почули, як ляснули вхідні двері, по плитках доріжки протупотіли ноги, гаркнув мотор, і автомобіль помчав панну Пенелопу Фіттес назустріч сонячному весняному ранку.
Ми мовчали, не сходячи зі своїх місць. Локвуд сидів на стільці, Джордж і Голлі — навпроти нього, Кіпс стояв біля дверей. Ніхто ні на кого не дивився, проте всі відчували, як тихо, як мертвотно в кухні. Цей несподіваний візит приголомшив нас.
Аж нарешті Локвуд засміявся. Чари розвіялись — ми всі заворушились, ніби прокинувшись від тяжкого сну. Ми не зводили очей з широченної усмішки Локвуда, з його лиця, яке аж блищало завзяттям.
— Чудово, — сказав він. — Вони розкрили свої карти. І відверто попередили, щоб ми не пхали носа до їхнього проса.
Кіпс нерішуче затупцяв на місці. Джордж кахикнув.
— А тепер проголосуймо, — вів далі Локвуд. — Хто за те, щоб ми стали невеличкою слухняною агенцією, робили тільки те, що скаже Пенелопа, й нікуди не пхали носа?
Він подивився на нас. Ніхто не промовив ані слова.
— Гйразд, — Локвуд розгладив нашу «скатертину мислення». — Молодці. А тепер підніміть руки: хто вважає, що ми повинні чинити саме наперекір Пенелоггі? Хто вважає, що коли вона так відверто показала нам свої пазурі, то ми маємо цілковите право зробити її метою нашого нового розслідування? Кому байдуже до погроз, якими сипали тут Пенелопа і отой нахаба, якого вона привела з собою?
Ми всі мовчки підняли руки. Навіть Кіпс, що спочатку вдав, ніби хоче почухати собі потилицю, врешті несміливо випростав свою тремтячу зігнуту руку. Так ми й стояли вп’ятьох із піднятими руками посеред кухні, залитої яскравим весняним сонцем.
—Дякую, — мовив Локвуд. — Добре! Я дуже радий, бо саме цього й сподівався. А тепер приберімо стіл. Джордже, постав, будь ласка, чайник на вогонь! Агенції «Локвуд і К°» пора братися до роботи.
Двома хвилинами пізніше я вже стояла біля мийки, дивилась у порожнечу перед собою й мила посуд. Потім краєм ока я помітила зелене світло, що замерехтіло в склянці, накритій ганчіркою. Я прибрала ганчірку—обличчя привида вже зирило на мене з-за скла. Цього разу, до речі, воно було не таке огидне, здавалось навіть дуже серйозним і суворим.
— ГЬрну промову видав Локвуд, — зауважив череп. — Чудову. Я на хвилину навіть повірив, що ви ще не приречені А тепер... поясни мені Я тут потихеньку підглядав з-під ганчірки... Що це за жінка приходила сюди?
— Пенелопа Фіттес.
— А хто вона така?
— ГЬлова агенції «Фіттес». Володарка цілого Лондона, так принаймні здається їй самій. Я думала, що ти її знаєш.
— Звідки? Я ж лише старий недоумкуватий череп... Виходить, це Пенелопа Фіттес? ГЬлова агенції? Онука старої Маріси. яка все це розпочала?
— Так. І вона несподівано виявилась не такою ласкавою, як ми думали... Що це з тобою? Чому ти смієшся?
— Просто так... Скільки їй років?
— Ти що. хочеш запропонувати їй руку й серце? Звідки мені це знати?
— З нею був ще й охоронець,—провадив череп. — Білявий такий, з ріденькими вусиками...
—Умгу. — буркнула я. — Сер Руперт Ґейл. Теж мерзенний тип.
— Атож. Усміхнений синьоокий убивця... Нічого дивного, вона завжди тримала при собі виконавця для всякої брудної роботи.