— Та-ак... Чудо-о-во. Залишиш цю голову мені?
— Ні. Фарнебі хотів, щоб я простежила, як її палитимуть. — Атож. Інакше він тобі не заплатить. Гаразд, ходімо.
Він узяв скляну скриню й відчинив задні дверцята своєї кабінки. Я попрямувала вслід за ним до лункого коридору з бетонними стінами, що проходив краєм будівлі. Людей у коридорі було чимало — ніч уже добігала кінця. Техніки в помаранчевих комбінезонах штовхали перед собою візки з порожніми склянками й скринями для привидів; інші такі самі техніки супроводжували агентів, що йшли до оглядової зали чи поверталися з неї. Рипіли коліщатка, гомоніли голоси, тихенько шурхотіла матерія комбінезона Гарольда Мейлера. Часом було чути ляскіт сталевих пічних дверей, від якого під ногами аж тремтіла підлога. А ще я відчувала потойбічний страх — накопичені тут сліди від тих Джерел, які щогодини десятками згоряли в цих печах.
В кінці коридору виднів ряд важких сталевих дверей, над якими світилися зелені чи помаранчеві вогники — знак того, вільна чи зайнята піч за цими дверима. Герольд поглянув угору і впевнено подався до дверей з номером 13.
— Мені сюди, — пояснив він, поплескав по віку скрині й додав: — Прощайся зі своїм приятелем, Люсі.
— Прощавай, голово... А скільки часу забере підготовка?
— Хвилин з десять. А тим часом зручніше вмощуйся в оглядовій залі. Бу-ва-ай!
Шрольд зник за дверима, а я піднялася до оглядової зали. То був величезний залізний короб, підвішений під дахом крематорію, наче гондола під повітряною кулею. Підлогу зали було застелено зеленим килимом, а на ній стояли стільці й навіть канапи — наче в кав’ярні, куди ти заходиш побалакати з приятелями. Часом цю залу ненадовго відчиняли для публіки, щоб людям було видно, як влада самовіддано бореться з Проблемою. Траплялось це, одначе, досить рідко, і в залі здебільшого сиділи агенти, які ніколи не розмовляли тут один з одним, лише мовчки стояли й дивились на те пекло, що простиралось унизу.
Опинившись у залі, я за звичкою подивилась, хто тут є іще. Кілька агентів, двоє дорослих керівників... А це хто стоїть біля вікна? Високий, стрункий... Юнак обернувся — я помітила на ньому жовту куртку. Зрозуміло — якийсь хлопчина з агенції «Темворт». Незнайомий...
Мені звело черево. Я, напевно, зголодніла. Навіть і не пригадую, коли я востаннє їла... Я підійшла до вікна, згорнула на грудях руки й заходилась чекати на появу Гкрольда.
Крематорій скидався на величезну цегляну шкаралупу, заповнену печами, до кожної з яких вів окремий металевий трап, прокладений над мереживом рур та димарів. Печей тут було двадцять — два ряди по десять величезних срібних циліндрів з написаними чорною фарбою номерами. Покрівлі печей були прозорі, крізь них було добре видно сліпучо-біле полум’я, що лютувало всередині. До кожної печі вів похилий жолоб, що закінчувався розсувними дверцятами: цими жолобами до печей скидали Джерела. Поряд стояли техніки, які стежили за рівнем температури. Усюди, куди тільки глянеш, ревів пекельний вогонь і клацали залізні дверцята. Крізь ці дверцята Джерела потрапляли до печей — і за мить щезали в полум’ї.
Подейкували, що вночі з цієї зали видно, як у вогні корчаться й згоряють десятки привидів, що назавжди залишають цей світ разом з речами, до яких вони прив’язані. Зараз уже розвиднялось, тож ніяких привидів помітно не було, проте я й тут, на серйозній відстані, чула відгомін потойбічних коливань, схожий на раптову тишу після дикого вереску.
— Це місце — справжнісіньке земне пекло, — віддався в моїй голові голос черепа.
Я озирнулась — поруч нікого не було. Я скинула рюкзак, поставила його на стілець і відгорнула клапан. Звідти на мене глянуло бліде обличчя, оточене хмарою зеленого туману.
— Я думала, що ти спиш, — мовила я.
— Сплю? Я? Не забувай, що я мертвий.
—Або той, що повернувся з Іншого Світу. Чи як тобі краще звучить?
— Нізвідки я не повернувся. Сиджу собі в склянці, куди потрапив не з власної волі. Навіщо мені спати? Я ніколи не сплю. І це — не єдине, чого я не можу робити. Не можу, скажімо, колупати в носі, чи зітхати, коли про щось думаю, чи пускати вітри, коли стрибаю, роблячи ранкову зарядку... І цей список дуже довгий, Люсі.
— Я теж нічого такого не роблю, — насупилась я.
— Годі вихвалятись! Ніби ми з тобою не живемо в одній кімнаті, до того ж маленькій...
— Скільки разів тобі казати, що ми з тобою не живемо разом? — буркнула я. — Ач, квартирант мені знайшовся! Я завжди можу переселити тебе до іншого, зручнішого місця — скажімо, до порожньої сирої могили... Ти на це давно вже заслужив!
— Ну-у, почалося, — відповів череп. — Щось ти сьогодні не в доброму гуморі, аж дивно... До речі, ми, здається, розмовляли про крематорій. І мені тут не подобається.