Мені тут теж не подобалось, та я нічого не відповіла. Я лише дивилась, як унизу, на металевому трапі біля печі №13, нарешті з’явився ГЬрольд Мейлер. На ньому були чорні захисні окуляри й масивні рукавиці, якими він тримав скриню з посрібленого скла. Запрокинувши голову, він побачив мене, бадьоро підняв великий палець і подав знак технікові, що стояв біля дверцят. Коліщатка рипнули, й дверцята роз’їхались. Гкрольд поставив скриню на краєчок жолоба й відкинув віко. Потім нахилив скриню — з неї викотилась якась темна річ, промчала жолобом, зникла серед полум’я й вибухнула зливою синьо-зелених іскор.
Дверцята з ляскотом зачинились. Пірол ьд знову підняв великий палець. Я махнула йому рукою й відвернулась.
— Ще одного духа не стало, — мовив череп. — Як просто й чудово! Тепер, гадаю, тобі покращало?
Я знесилено вмостилась на найближчому стільці. Мої руки й ноги обважніли, і я зрозуміла, як страшенно втомилась.
— Ні, — відповіла я. — Правду кажучи, я взагалі нічого не відчуваю.
— Це дурне заняття. До того ж іще й жорстоке.
— Дурне? Повертати духів туди, де їм місце? Що тут дурного? Чи жорстокого? — я поглянула на моторошне обличчя в склянці, на кривий уламок кістки під черепом, на отруйно-зелені хмари ектоплазми, від яких мене захищали тільки запорошена кришка й посріблене скло. —Там, до речі, місце й тобі.
— О, ні, ти цього не зробиш, — відказав череп. — Принаймні зі мною. Я ж твій найкращий і єдиний друзяка! А палити Джерела— справді дурне заняття. Як і сподіватись на те, що ти коли-небудь послухаєш мене. Коли я вперше заговорив з тобою, я тебе попередив... Пам'ятаєш, що я тоді казав?
Я заплющила очі. В оглядовій залі було тепло. За хвилину можна було вже йти, проте так чудово було б ще трішки перепочити...
— Щось про смерть. Ти завжди так погрожуєш.
Череп презирливо пирхнув:
— Кого мені тільки доводиться вчити? Жах! Розуму — менше, ніж у блохи! Ні, я сказав тоді: «Смерть у житті, й життя в смерті»! Сказав — і досі чекаю від тебе хоч якої-небудь реакції. Чекаю, затамувавши подих... — він трохи помовчав і додав: — Подих, якого в мене немає!
— Я тоді не відповіла тобі, — пробурмотіла я, — бо ці слова безглузді. А тепер вони здаються мені ще безглуздішими.
Я згорнула руки на грудях, позіхнула, засовавшись на стільці...
— Люсі!
Тільки зараз я помітила, що біля мене хтось стоїть. Я заморгала. То був Гкрольд Мейлер у своєму помаранчевому комбінезоні, запорошеному чорним пилом, від якого пахло вогнищем. Він усміхався, потираючи свої незграбні долоні.
— Трохи задрімала? Усе гаразд. Я вже закінчив. Тобі пора додому.
— Так, так. Я просто трішки перепочила...
Проте я не чула, як він підійшов. Виходить, усе ж таки ненадовго задрімала.
Я підхопилась, тамуючи біль у тілі, простягла руку по рюкзак... і помітила, що його клапан наполовину відгорнуто. Склянки майже не було видно, проте один її краєчок усе-таки визирав з-під клапана. Привид сховався, однак зелене сяйво залишилось. Я міцно зашморгнула рюкзак і накрила його клапаном. Поглянувши після того на Гкрольда Мейлера, я помітила, що він вельми промовисто посміхається.
— Цікаву штучку ти носиш із собою, Люсі. Мабуть, важка?
Я стенула плечима:
— Еге ж. Випробовую новий ліхтар. Винахід Інституту Рот-вела. До речі, поганенький... І справді, як ти кажеш, важкий... То все вже готово?
— Так, готово. Зараз я проведу тебе до виходу.
Було вже пів на дев’яту, коли я нарешті дісталась до крихітного помешкання, де мешкала — хай там про що розводився череп — сама-самісінька. То була квартира на четвертому поверсі висотного будинку в Тугініу, на півдні Лондона, недалеко від Белгемського металургійного заводу. Кімната моя була невеличка: в ній вистачало місця лише для неприбраного ліжка біля вікна, умивальника поруч із ліжком та шафи для всього мого одягу. Біля протилежної стіни килим, яким було застелено підлогу кімнати, несподівано змінювала смуга жовтавого лінолеуму. То була «кухня» — закапелок, де юрмились потерта плита, холодильничок, складаний столик і один-єдиний дерев’яний стілець. І все. Ванна й туалет були спільні — аж у протилежному кінці коридору.
Місце, що й казати, не вельми затишне. Стіни кімнати не фарбували вже бозна-скільки років, а в кухонному закапелку увесь час смерділо тушкованою квасолею, хай там що готувала тоді я сама. Краї лінолеуму позагинались, і я раз по раз чіплялась за них ногами. Матрац на моєму ліжку теж побував у бувальцях. Проте кімната була тепла, суха й достатньо простора, щоб розмістити в ній усе моє робоче знаряддя — аж до склянки з черепом, — яке зараз громадилося між дверима й ліжком. Щиро кажучи, я цим не дуже переймалась, бо тільки-но приходила додому, як засинала. Мешкала я тут, як уже казала, чотири місяці — і все було гаразд.