Локвуд, зітхнувши, підвівся зі стільця:
— Усе гаразд, Люсі. Я розумію, як тобі не хочеться праттю-вати з нами, і анітрохи не дорікаю за це тобі. Піду й скажу іншим, що ти відмовляєшся.
— Я думаю, що робота за пропозицією Пенелопи Фіттес зробить мені рекламу, — мовила я.
— Ще б пак, — повагавшись, підхопив Локвуд.
— І я справді можу допомогти агенції «Локвуд і К°»?
— Справді, Люсі.
— І це лише разова угода?..
— Так.
— І ти справді вважаєш, ніби мій Талант...
— Так. І поруч із собою я хотів би бачити тільки тебе.
Дивно, як ми часом приймаємо рішення. Ти не обмірковуєш варіанти, не шукаєш доказів «за» і «проти», просто щось ніби підштовхує тебе до зміни думки. Впродовж усієї розмови я ладна була відмовити Локвудові; навіть тоді, коли він почав уже підводитись зі стільця, я збиралась попросити в нього вибачення й сказати «на все добре». Аж тут у моїй голові одна за одною промайнули картини. Ось я стою з Локвудом і Джор-джем у будинку на Портленд-Роу — тому самому, який я покинула. Ось я повертаюся з «Крематорію Фіттес» порожніми вранішніми вулицями Лондона. А ось переді мною стоїть безпорадна команда з агенції «Ротвел» на чолі з самим паном Фарнебі — пузатим, пихатим, байдужим, що зневажливо обертається до мене спиною...
Тепер — і тільки тепер — я зрозуміла, як чудово буде попрацювати в компанії справжніх друзів.
— Гаразд. — безжурно відповіла я. —Тільки пам’ятай, що я підвищую свою ціну. У порівнянні з іншими вільнонайманими агентами я одержую на десять відсотків більше. А ще я не звикла слухати нічиїх наказів. Я — незалежний консультант, сама обираю стратегію та оцінюю ступінь ризику. Усі наші дії повинні бути заздалегідь узгоджені між нами. Якщо ти згоден з цими умовами... і якщо ти вважаєш, що Джордж і Голлі так само погодяться з ними, тоді я залюбки прийму твою пропозицію. Лише на одну-дві ночі.
Локвудові очі зблиснули.
— Люсі, — сказав він. — Дякую... Я знав, що ти не підведеш нас.
І лише тепер його обличчя розцвіло знайомою усмішкою, а я розтала, як раніше, в її промінні. Це було ще одне, що за стільки місяців залишилось незмінним.
— Отже... знову Локвуд?
— Що таке?
— Не викручуйся. Я бачив тебе з ним. Як це розуміти?
Наступного дня я прокинулася рано-вранці — й зараз одягалась перед дзеркалом. Половину ночі я не спала — думала про Локвуда. про його пропозицію, про свою відповідь на неї. Завжди трохи неприємно, коли ти не можеш заснути. проте все ж таки лежати й міркувати про свої вчинки приємніше, ніж боротися з Примарами й Спектрами. Сумніви, як і привиди, потемки дужчають, і навіть на світанку я не була певна, чи правильно я чиню. Щоб заспокоїтись, я заходилась вирішувати, що мені надягти для візиту до Будинку Фіттес. Коли тебе запрошують до такого престижного місця, ти мусиш мати якнайкращий вигляд.
— Бачу, ию ти погодилась на якусь дурницю, — провадив череп. — Стовбичиш, біля дзеркала кілька годин. Зазвичай це забирає в тебе тридцять секунд, зокрема й те, що ти називаєш «умиванням»... Куди ж ти зібралася?— замислено додав голос. — На побачення? Ні Той хлопець не сліпий, щоб...
Я озирнулася через плече. Відтоді, як я прибрала зі склянки рушник, привид без упину щось говорив, ворушачи за склом своїми зеленими губами. Спочатку я не звертала на нього уваги. Локвуда череп не любив, тож нічого корисного я зараз не почула б. Та врешті тиша в кімнаті почала мені набридати. Деякі люди рятуються від тиші, вмикаючи радіо. А в мене замість радіо був привид у склянці.
— Яке там побачення! — зіпнула я. — Годі верзти дурниці! — 51 ще раз оглянула своє вбрання в дзеркалі. Я давно вже так не одягалась і тому почувалась якось непевно. — Це ділова зустріч!
Череп єхидно захихотів:
— Та невже?! Не вірю! Ти хочеш повернутися до них, еге ж? Повернутися до цих йолопів?
— Я до них не «повертаюсь», — відповіла я. — Просто погодилась допомогти їм. Один-єдиний раз.
— Один-єдиний раз? Не бреши! Ще п’ять хвилин — й ти знову спатимеш на своєму тісному горищі в Локвуда. І по-приятельськи щебетатимеш із тією Голлі Манро. До речі, закладаюся, що зараз вона живе в твоїй колишній кімнаті
— Облиш! Цього не може бути!
— Не може бути? Сама побачиш!
—У Голлі Манро є власне помешкання. Вона не може спати на Портленд-Роу.
— І тебе не обходить, де вона спить?
— Не обходить.
— Ти добре зробила що пішла від них. — мовив череп. — Це називається «незалежність». Цінна річ. не відмовляйся від неї! А тепер поговорімо про твою сукню. Вона тобі затісна.