— Справді? А мені так не здається.
— Бо ти бачиш себе тільки спереду, любонько.
Черепу кортіло сварки. Мені ж — навпаки. Я й без сварки була надто збуджена, а ще не дуже впевнена в собі і роздратована. Відтоді, як я побачила в катакомбах під магазином Ейкмерів «примарного хлопця», що з'явився мені в подобі пораненого Локвуда з блідим закривавленим обличчям, я за-присяглася будь-що уникати справжнього, живого Локвуда. Я не хотіла для нього такого майбутнього і вирішила зробити так, щоб наші шляхи розійшлись. Та варто було йому один-єдиний раз завітати до мене, як я вже — хай навіть і тимчасово — здалась. Виходило, що я перечила сама собі, й від того моє серце шалено тьохкало. Проте одна річ мені була
відома напевно: зараз я будь-що не в гуморі вислуховувати дурні поради черепа.
Дечого з цих порад я. одначе, дослухалась — і перевдяг-лась у звичайну робочу спідницю та леґінси.
— Мене ти. звичайно, з собою не візьмеш. — понуро зауважив череп, коли я саме чіпляла до пояса рапіру.
— Аж ніяк.
— Але ж це серйозний випадок. Я можу стати тобі в пригоді. Ти й сама це знаєш!
— Це буде просто попередня розмова. Якщо ми... тобто якщо «Локвуд і К°» візьмуться до цієї справи, я повернусь і заберу тебе. Можливо.
Запала тиша.
— Дякую й на цьому, — обізвався нарешті череп. — Мені не дуже, власне, й хотілось. І взагалі, відчепись від мене.
— Залюбки.
— Обійдусь і без тебе. А побалакати зможу й з кимось іншим.
— З ким. наприклад? — пирхнула я. Мені було вже досить цієї розмови.
— З іншими людьми...
— Нічого не вийде. З ким, крім мене, ти ще розмовляв? Відтоді, звичайно, як став черепом... Ні з ким.
— Отут ти помиляєшся, — відповів череп. — Колись я розмовляв із самою Марісою Фіттес. Тож ти не одна така в світі люба моя задавако!
— Справді? — здивувалась я. — А я й не знала. Коли ж це було?
— У мене що, годинник у кишені лежить? Давно. Мене знайшли в каналізації в Ламбеті, почистили й принесли їй. Вона поставила мені кілька питань, а тоді запроторила до цієї склянки
—А як ти потрапив до каналізації в Ламбеті?
Обличчя привида скривилося з огиди:
— Краще не питай. Я препогано скінчив своє життя.
— Мабуть, що так... — я подивилась на череп. По багатьох місяцях суперечок і порожніх балачок він уперше поділився зі мною часткою власного минулого. То він розмовляв із самою Марісою Фіттес — засновницею першої психологічної агенції, єдиною, хто до мене міг розмовляти з привидами! А ще вона була бабусею нинішньої власниці агенції «Фіттес», із якою я мала сьогодні зустрітись! Нашої національної героїні! Он як!.. Я скінчила чепуритись і заходилася шукати свою куртку. — То яка ж вона була, Маріса Фіттес?
Обличчя в склянці знову скривилось:
— Страшна. Вольова, холодна жінка, що могла б проковтнути твого Локвуда з компанією за мшпь, як щука ковтає пічкура. Ви — телепні, якщо самі лізете в пащу до її онуки.
— То вона справді могла розмовляти з привидами?
— Авжеж. Вона багато чого могла Ти— немовля в порівнянні з нею, любонько. Щось ти сьогодні багато розпитуєш. .. — додав несподівано череп. — Я міг би ще чимало розповісти тобі., тільки тоді коли ти облишиш оцей свій задум з Локвудом.
— Пропозиція спокуслива, — відповіла я, — тільки цього ранку тобі доведеться розмовляти самому з собою. Мені пора.
Розмова з черепом затримала мене, та я все одно запізнилася б. Минулої ночі на Північній лінії метрополітену з'явився Спектр, і тепер там працювала команда агентів, посипаючи все сіллю, тож метро було зупинено. На Черінґ-Крос я потрапила на п’ять хвилин пізніше, ніж треба, і, лаючись та відсапуючи, побігла Стрендом до Будинку Фіттес. перед яким урізалась у натовп людей, що прийшли до компанії просити допомоги: здебільшого то були мешканці будинків, де з’явились привиди, чи просто доведені до відчаю городяни, — такі натовпи збирались тут постійно. Ще п’ять хвилин я завзято протискалась до входу, де мені довелось пояснювати набурмосеному швейцарові, хто я така. Усе це нагадувало низку перешкод, які мусить подолати герой чарівної казки. На цей час я запізнювалась уже на п'ятнадцять хвилин. Навіть після розмови зі швейцаром мені не пощастило — защемило вхідними дверима краєчок куртки, який я висмикнула лише з другої спроби.
Аж нарешті я опинилась у вестибюлі. Тут на мене чекала нова перепона — довга стійка, за якою вишикувались однаковісінькі ошатно вбрані портьє із змащеним бріоліном волоссям. Усі вони поглянули на мене з однаковими байдужими усмішками.