Я поправила спідницю, відгорнула назад волосся, спробувала — хоч і даремно — витерти спітніле чоло рукавом і заговорила:
— Доброго ранку! Я...
Портьє, що стояв найближче, негайно обізвався:
— Доброго ранку, панно Карлайл. Проходьте, будь ласка, сюди. Ваші колеги вже чекають на вас у головній залі. Панна Фіттес невдовзі прийме вас.
Я зітхнула з полегшенням:
— Дякую. Я знаю дорогу.
У вестибюлі я проминула залізне скульптурне погруддя давньої знайомої мого черепа — Маріси Фіттес. Пройшла крізь дубові позолочені двері, тупаючи черевиками по холодному мармуру. А далі попрямувала до головної зали, вікна якої виходили на жвавий зранку Стренд. Сонячне світло вигравало на скляних колонах, усередині яких видніли експонати з колекції Фіттес. Усі вони були тут — дев’ять легендарних артефактів, знайдених ще за перших днів існування агенції: дитяча труна з Френк-стріт, металева рука Ґеделя, кістки довготелесого Г’ю Генретті, моторошний зазублений ніж Клепгемського Різника... Ночами привиди, запроторені під скло, світились і плавали всередині колон, проте зараз усе це здавалось нерухомим і безбарвним.
Поряд із колоною, присвяченою навалі привидів у Камбер-ленді, стояли троє й старанно оглядали скривавлену нічну сорочку за склом. Саме зараз, коли я побачила їх, моє серце по-справжньому загупало в грудях. Зараз я почувалася гірше, ніж дві ночі тому, коли полювала за привидом Емми Марч-мент. Хай там яка небезпечна була справа, що її збиралась запропонувати нам Пенелопа Фіттес, саме ця мить лякала мене найбільше. Мить моєї першої зустрічі з колишніми колегами — Локвудом, Джорджем та Голлі Манро.
Я скривила обличчя в гримасі, що мала правити за безжурну усмішку, і підійшла до них. Усі троє озирнулись.
Із Локвудом, звичайно, ми вже бачились, проте сьогодні все було по-іншому. Вчора він був гостем у моєму домі, просив у мене допомоги й почувався так само збентежено, як і я. Сьогодні ж я була сторонньою, а він, як завжди, — головним у своїй компанії. Тож цього разу бентежитись випало тільки мені. Поки я підходила, він здавався спокійним і навіть трохи байдужим — подумки я дуже дякувала йому за це. Він лагідно всміхнувся й промовив:
— Ось і вона! Радий бачити тебе, Люсі.
На Локвуді був знайомий мені вузький темний костюм. Зачесане назад волосся ніби трохи виблискувало бріоліном. Цього я в Локвуда раніше не помічала — здається, до нинішньої зустрічі він підготувався як слід.
До зустрічі зі мною? Ні. Звичайно ж, до зустрічі з Пенело-пою Фіттес!
— Привіт, Локвуде, — відповіла я і обернулась до Джорджа.
Відтоді, як ми востаннє бачились, минуло чотири місяці. Так, то був Джордж Кабінс—друга особа в команді після Локвуда, вчений-самоук, дослідник надзвичайних явищ і славнозвісний нечупара. Нині, як і завжди, на ньому була брудна футболка і обвислі потерті джинси, що кидали виклик і доброму смакові, й законам земного тяжіння. Як я й передбачала, він навіть не спробував хоч трохи зачесатись. На тлі ошатної приймальні Будинку Фіттес він скидався чи то на бородавку на носі нареченої під вінцем, чи то на реп’ях у салатниці. ІЦо ж, є речі й люди, які ніколи не змінюються... і
Проте дещо в ньому все ж таки змінилось, і водночас здивувало мене. Джордж за цей час ніби схуд і змарнів.
І навіть постарів — біля очей у нього з’явилися зморшки. Як це могло статись за якихось чотири місяці? Звичайно ж, агенти раз по раз опиняються на межі життя й смерті, марнують свої юні літа в боях із потойбічними ГЬстями... Одначе я навіть не сподівалася, що це так позначиться на Джор-джеві. Моє серце пронизав гострий біль.
— Привіт. Джордже. — сказала я.
— Привіт. Люсі, — відповів він, і я пильно подивилась на його обличчя. Ні. усмішки я не чекала — її від Джорджа ніколи не дочекаєшся. Його лице, як і завжди, за формою та кольором скидалося на холодний молочний пудинг. І за виразом, до речі, так само. Та придивившись як слід до його окремих рис — вигину вуст, очей за скельцями окулярів, — можна було вловити його настрій. Про те, що Джордж у доброму гуморі, свідчив, наприклад, характерний порух, яким він поправляв окуляри на носі.
Зараз, однак, нічого такого я в нього не помітила.
«Джорджа це просто-таки підкосило...» — пригадались мені вчорашні Локвудові слова.
— Рада з тобою зустрітись, — провадила я. — Ми давно не бачились.
—Та невже? — перепитав Джордж.
— Хоч як це кумедно, та ми щойно розмовляли про те, як зрадіємо тобі, Люсі, —Локвуд ляснув Джорджа по плечу. — Еге ж, Джордже?