Панна Фіттес сухо привіталася з нами, потисла нам руки й запросила сідати. Як і щоразу (а я вже двічі мала нагоду бачити її), вона була розкішно вбрана, чудово зачесана й ціл-ком пасувала до вишуканої обстанови кімнати. Це була невимовно приваблива жінка з довгим чорним волоссям, у темно-ліловій оксамитовій сукні, проте ця краса була така незвичайна, що радше тривожила, ніж заворожувала. Чудернацький вигин вуст без жодного сліду помади, бездоганно чиста шкіра, чітко окреслені вилиці й великі чорні очі — все це водночас і вабило, й лякало.
Вони з Локвудом обмінялися звичними для того випадку люб’язнощами. Потім панна Фіттес обдарувала кожного з нас усмішкою й мовила:
— Дякую вам за те. що завітали до мене. У нас із паном Барнсом незабаром відбудеться іце одна зустріч, тож відразу перейдімо до справи. Як я вже згадувала в нашій телефонній розмові. Ентоні. ця справа — вельми цікава, і я хочу доручити її саме «Локвудові й К°». Про неї мене повідомив ДЕІI-РІК. і я тут-таки згадала про вас.
Локвуд кивнув:
— Дякую, мадам. Це велика честь для нас.
Я позирнула на нього: він аж променів усмішкою й переповнився увагою. Зазвичай Локвуд нікому не дозволяв називати себе на ім'я — право на це мали тільки його покійні батьки та сестра. Однак виявилось, що це право поширювалось і на Пенелопу Фіттес, яка витончено, мов кішка, потяглась у своєму кріслі, поки Локвуд дивився, не кліпаючи, на неї.
— Соломон Галі... — сказала вона. — Чи чув хто-небудь із вас про нього?
Ми перезирнулись. Для мене це ім’я було абсолютно порожнім звуком.
— Це. здається, вбивця? — повільно перепитав Локвуд. — То було років із тридцять тому... А хіба його не повісили?
Вуста панни Фіттес розпливлись у задоволеній усмішці:
— Так. так. убивця. І його справді повісили. Одним з останніх — перед тим, як в Англії було прийнято закон про скасування смертної кари. Вважалося, що це має запобігти появі нових привидів... До речі, прийняття цього закону від-термінували на місяць лише для того, щоб побачити, як Галі гойдатиметься на шибениці. Бо він був не просто вбивця, а ще й людожер.
— Отакої, — тільки й промовила я.
Локвуд ляснув пальцями:
— Так, ваша правда... Він, здається, з’їв свого сусіда. Чи навіть двох?
— Чи можете ви пригадати для нас цю історію, пане Барн-се? — кивнула леді інспекторові. Барнс, що стояв за її кріслом у своєму потертому плащі, з пом’ятим обличчям і сивими обвислими вусами, видавався в цьому розкішному місці ще більш чужим, ніж я.
— Одного — запевно, — відповів він. — Запросив його якось завітати на чай. Сусід прийшов і навіть приніс із собою фруктовий торт. Цей торт знайшли через тиждень у нероз-пакованій коробці, на кухонному столі в Ґапі. Це єдине, що залишилось тоді нез’їденим.
Джордж хитнув головою:
— Зловив нівроку ґаву той сусід.
Пенелопа Фіттес тихенько засміялась:
— Авжеж. Бідолаха й не знав, що він сам стане закускою до того чаю. Та ще й обідом на кілька днів наперед.
— Я добре пам’ятаю цю справу, — провадив Барнс, — хоч сам був тоді ще стажистом. Два полісмени, які здійснювали арешт, невдовзі після суду звільнились через те, що їм довелось побачити в тому домі. Багато подробиць тієї справи було засекречено назавжди. Та водночас Соломон Ґапі на суді зізнався, що готував із свого сусіда найрізноманітніші страви — печеню, котлети, фрикаделі й навіть м’ясні салати. Отакий собі людожер-експериментатор.
— Поїхав він, чи що? — спитала я.
— Нікуди він не поїхав. Його ж заарештували!
— Ні, я маю на увазі — поїхав розумом. Здурів. Сказився. Збожеволів!
— Так, він збожеволів, — підтвердила панна Фіттес. — Знадобилося шість полісменів, щоб скрутити його — такий він був здоровий і так пручався. Та врешті-решт його все-таки заарештували, повісили й спалили труп, а попіл закопали на в’язничному дворі, посипавши його потім сіллю. Одне слово, було вжито всіх запобіжних заходів, проте якимось чином дух Ґапі — чи, може, його з’їденої жертви, — повернувся на місце злочину. — Вона поринула глибше в крісло і елегантно закинула ногу на ногу. — Прошу далі, пане Барнсе.