— Он як? То це була ваша ідея? Це... дуже ласкаво з вашого боку...
— Він пообіцяв мені, що спробує. І я рада, Люсі, що йому це вдалося. Рада, що ти згодилась повернутися до агенції.
—Але ж насправді я ще не повернулась...
— Гаразд. Спочатку подивімось, як ти впораєшся з цим завданням, — відповіла Пенелопа Фіттес. — Я впевнена в Талантах усіх членів команди, проте гадаю, що успіх тут залежатиме саме від тебе. В будинку Ґапі потрібен агент із таким чудовим Слухом, як твій. Ентоні знає: якщо все вийде як слід, агенція «Локвуд і К°» на цьому багато виграє. А тепер поквапся, на тебе чекають друзі, — вона легенько махнула мені на прощання рукою, і я попрямувала до виходу, несучи з собою причепливий аромат її парфумів.
Те, що відбувалося далі, певним чином нагадувало давні часи. Ми отримали замовлення, переговорили з клієнтом — і тепер настав час готуватися до роботи. Якщо ми збирались вирушити до Ілінґа вже цього вечора, не можна було марнувати ані хвилини, тож Локвуд узявся до справи відразу, тільки-но ми вийшли з Будинку Фіттес. Стоячи просто серед залюдненого тротуару, він швиденько роздав нам завдання: вони з ГЬллі вирушають по додаткові запаси солі й заліза, Джордж вирушає до Національного архіву шукати всі можливі відомості про вбивцю Ґапі, а я...
А що робити мені? Виходило, що нічого.
— З тобою, Люсі, ми зустрінемось у кав’ярні «Королівська» на Пікаділлі-Серкус, — мовив урешті Локвуд. — Там візьмемо таксі і разом вирушимо до Ілінґа. О четвертій годині, добре? Сподіваюсь, тобі вистачить часу зібратись?
— Звичайно, — відповіла я.
Я й досі міркувала над тим, що сказала мені Пенелопа Фіттес кілька хвилин тому. Виходить, залучити мене до цієї справи — це її думка! А ще вчора, в моєму помешканні, Локвуд не тільки проминув цю важливу подробицю, а ще й розіграв усе так, ніби ця думка сяйнула йому самому.
— Гїїразд. Тоді побачимось пізніше, як і домовились. Чудову справу нам запропонували, еге ж? Я дуже радий, що ти будеш з нами...
— Авжеж...
Власне кажучи, тут не було ніякої різниці, кому саме спало на думку запросити мене. Запросили, й гаразд. І до того ж я сама, своєю волею пішла з агенції «Локвуд і К°». Робота, врешті-решт, є робота.
—Як на мене, чотири—це трохи запізно. — зауважила я. — Поки дістанемось до Ілінґа. вже смеркне. Краще приїхати туди раніше, щоб і місце як слід оглянути, й ланцюги порозкладати. Виміряти заздалегідь температуру, обшукати всі щілини й закутки. яких у темряві можна взагалі не помітити. Тому я пропоную зустрітись о другій. — Я гордовито посміхнулась йому й додала: — Згоден?
Локвуд кивнув. Навіть якщо його й трохи збентежили мої слова, він якнайстаранніше це приховав.
— Загалом згоден, тільки Джорджеві може не вистачити часу. щоб...
—А мені здається, що Люсі має рацію, — несподівано підтримала мене ГЬллі Манро. —А тобі, Джордже?
Джордж майже непомітно поправив окуляри на носі:
— Потрапити у лабети цього людожера — втіха невелика. Навіть якщо він привид. Зайва обережність тут не зашкодить. Гаразд, я постараюсь упоратись в архіві до другої. Зустрінемось раніше, як пропонує Люсі.
Локвуд з удаваною байдужістю погодився:
— Гаразд, Люсі, твоя правда. Нехай буде о другій. До зустрічі.
—Тобі взяти чогось у Маллета? — запитала ГЬллі Манро.
— Ні, дякую, — відповіла я. — У мене є все, що треба. До зустрічі.
Я перша обернулась і попрямувала геть, відразу врізавшись у натовп і проштовхуючись крізь нього. Це якнайкраще пасувало моєму настрою. Відійшовши досить далеко, я звернула до бічної вулички, що вела до набережної Темзи: там, під кам’яними арками Ганґерфордського мосту, купчились дешеві крамнички, де торгували сіллю та залізом. Правду кажучи, я збрехала Голлі: запасів у мене майже не залишилось.
Водночас я нітрохи не соромилась цієї брехні. Навіщо агенції витрачати гроші на якогось вільнонайманого помічника?
Був саме відплив — під муром набережної виблискувала смуга оголеної мокрої ріні. Високо над водою кружляли чайки. Дорога була геть заповнена автомобілями: коли я нарешті перейшла її, то рушила проти течії Темзи, до мосту. Раз по раз в око впадали яскраві рекламні плакати агенції «Ротвел». На одному з них їхній символ — симпатичний мальований лев на ім’я Роджер — біг, розчепіривши свої дужі лапи, за переляканим привидом. На другому плакаті усміхнений Роджер тримав у лапах якийсь найновіший домашній амулет, розроблений науковцями Інституту Ротвела: тепер, завдяки їхнім партнерам з корпорації «Світанок», цей амулет міг придбати хто завгодно. На третьому плакаті теж був лев, що спирався лапою об широке плече Стіва Ротвела — голови компанії, з рота якого виходила біла бульбашка з написаним гаслом: «МИ БОРЕМОСЬ ЗА ТЕ, ЩОБ ВИ СПАЛИ СПОКІЙНО». Зуби Стіва Ротвела блищали, зелені його очі сяяли, підборі ддя стриміло, як ніс бойового корабля, що робило вельмишановного керівника агенції мужнішим навіть за того лева. Обличчя пана Ротвела аж променіло впевненістю в тому, що Проблему буде от-от вирішено — саме ця впевненість робила його чи не най-популярнішою особою в Лондоні.