— Потримай, будь ласка, цю виделку, — несподівано попросила Фло. — Бо тут стільки бруду...
— E-e... стривай! Ти хочеш вимастити в цьому бруді мене?
— Я хочу просто вимити руки, — пояснила Фло. Підійшовши до річки, вона сполоснула в ній руки, а тоді витерла їх просто об свою куртку. — Отепер буде гаразд. Рада була побачити тебе. Карлайл. Мені вже пора. Иа мене чекає гарячий шашличок у Воггінґу.
— Чудово... Послухай-но. Фло, — сказала я. спостерігаючи за тим. як вона застромляє своє знаряддя за пасок під курткою. — Ти згадала про муміфіковану голову... Яка вона була з себе?
— Яка? ГЬлова як голова. Очі. вуха. рот. ніс... А що таке?
— А більше ти нічого не помітила? Дві ночі тому мені вже трапилась одна муміфікована голова.
Фло підхопила з ріні свою полотняну торбину, притулилась до невисокого муру набережної й поглянула кудись уздовж північного берега Темзи з покритим мулом краєм:
— Припливу не буде ще з годину, тож, мабуть, пощастить пройти цією дорогою... ГЬлова. кажеш? Важко сказати напевно, вона була геть уся в павутинні. Видно тільки, що чоловіча, бо з павутиння стирчала борода. Чорна, гостра така, клинцем. Та я не дуже й придивлялась. Її принесли в скрині з посрібленого скла. Хтось казав, ніби до неї прив’язаний якийсь потужний Спектр... Матуся Вінкмен одразу вивалила за неї грубі гроші.
—А хто її приніс на продаж, не знаєш? — спитала я, насупившись, та Костомаха-Фло вже пішла, залишивши по собі цілу хвилю смороду. За мить я побачила, як вона пробирається вздовж берега в бік Стренду.
Широка скляна вітрина кав’ярні «Королівська» виходила на західну частину Пікаділлі-Серкус, а над нею було напнуто смугастий біло-брунатний тент, під яким стояли два ряди столиків кавового кольору. Обабіч столиків просто в бруківці було прорізано мілкі, обкладені цеглою рівчаки з протічною водою — захистом від нічних привидів, а надвечір біля дверей ще ставили печі із сушеною лавандою. Ця кав’ярня була популярним місцем навіть після заходу сонця, а зараз — серед білого дня — стояла переповнена, й скло вітрини аж запітніло зсередини. Протиснувшись у двері зі своїм знаряддям та рюкзаком, у якому лежала склянка з привидом, я відразу побачила ГЬллі Манро, що сиділа за столиком тут-таки біля входу. Вона саме читала свіже число «Тайме».
— Чула останні новини? — спитала вона, коли я вмостилась навпроти неї. — Подейкують, ніби в Лондоні з’явилась банда підлітків-шахраїв. Вони працюють надвечір або хмарними днями. Грабують дорослих, лякаючи їх привидами. Підходять до людини й кажуть, ніби за нею женеться якась постать у білому—або, скажімо, Том-Тіньовик. Ще й тримають у руках залізні дротини, виламані з огорож, і пропонують дорослому провести його додому, чи куди там йому треба. Звичайно ж, не задурно. А тоді обступають людину й вимахують тими дротинами в повітрі — привидів, мовляв, відганяють. Це все, звичайно, брехня, але ті хлопці такі вистави влаштовують, що любо подивитись. І в будь-якому разі не програють, бо спробуй тут щось доведи.
Я скинула куртку. В кав’ярні було спекотно, а я дорогою й так уже впріла.
— Заробляють дітлахи на прожиток. — стенула я плечима. — Зараз багато людей бідує — не всім же бути агентами.
— Розумію... Нам іще пощастило, авжеж, Люсі? Зараз я замовлю ще чаю. Локвуд саме везе з Портленд-Роу робочі торбини, та й Джордж, напевно, скоро прийде.
Мене завжди вражала її шкіра — густо-смаглява, без жодного пухирця. І обличчя теж — усе було на своєму місці. Колись ця її бездоганність просто-таки бісила мене. ГЬдаю, що моє обличчя так само бісило її — звичайно ж, не досконалістю. Щоправда, сьогодні, ще з першої нашої зустрічі, ГЬллі поводилась зі мною шанобливо... може, так само шанобливо, як учений поводиться з бацилами чуми, тримаючи колбу з ними в обтягнутих рукавичками руках. Ви розумієте, що я хочу сказати...
— Як тобі працюється на самоті? — запитала вона, замовивши нарешті чай.
— Чудово. — відповіла я. — Я тепер сама собі господиня — і в часі, і в роботі. Працюю з багатьма агенціями й непогано заробляю.
— А ти смілива. — зауважила ГЬллі. — Отак відразу все змінити... Це дуже ризиковано.
— Так, але цей ризик виправданий. Я дізналася багато нового про свої Таланти, навчилась краще спілкуватися з людьми, навіть із тими, хто дратує мене.
ГЬллі засміялась. Саме цей її сміх щоразу змушував мене стискати зуби.
—А дехто на Портленд-Роу дуже сумує за тобою, — додала вона.
— Я теж часом сумую за вами... — вдаючи безжурність, відповіла я. — І хто ж це такий?
—Хто найбільше сумує за тобою? — знову засміялась ГЬллі, весело позирнувши на мене своїми темно-карими очима. — Невже не здогадуєшся?