Страшенна спека в цій кав’ярні! В мене під светром заструменів піт.
— Ні.
— Я!
— Ти?! Та невже?
— Я знаю, Люсі, що між нами траплялись тертя. Але бути єдиною дівчиною в чоловічій компанії так тяжко! Локвуд і Джордж, звичайно, чудові хлопці, та кожен із них живе сам собою, у власному світі. Джордж геть занурився в свої експерименти, а Локвуд... — вона зморщила своє гарненьке чоло. — Він такий схвильований і замкнений у собі. До нього ніяк не пробитись. Я, до речі, саме хотіла тебе запитати... Ой, а ось і наші хлопці!
Через кілька хвилин ми вже разом сиділи за столиком, згромадивши свої торбини під запітнілим вікном. Я опинилась пліч-о-пліч із Джорджем, що коротко кивнув мені, а Локвуд тим часом аж променів з радісного збудження, передбачаючи нічні пригоди.
— Уся команда на місці, — сказав він. — Чудово! Я замовив таксі до Ілінґа, воно приїде за пів години. Там, біля дому, нас зустріне представник «Фіттес». Ключі будуть у нього.
Джордж насупився:
— Щось не до вподоби мені цей представник. Ми — «Локвуд і К°»! Навіщо нам якісь наглядачі?
— Це не просто наглядач, — пояснив Локвуд. — Фіттес хоче оцінити нашу роботу. Якщо ми їй сподобаємось, у нас з’явиться більше вигідних замовлень. Тож усе буде гаразд.
— Це для Люсі все буде гаразд, — провадив Джордж, байдуже дивлячись крізь окуляри. — Вона в нас вільнонаймана, звикла вже до наглядачів. А ми — незалежна агенція.
— Авжеж, незалежна, — охоче підтвердив Локвуд. — А тепер до роботи, час іде. Ти щойно побував в архіві, Джордже. Що тобі вдалося з’ясувати про цей будинок № 7 на вулиці Ліз?
— Дещо вдалося, — Джордж дістав з торбини картонну теку. — Історія не дуже давня, про неї багато писали в газетах, проте всіх подробиць мені довідатись не пощастило. Як і казав Барнс, багато що було засекречено. Надто вже моторошні були факти. Але не хвилюйтесь, того, що я з’ясував, буде достатньо, щоб потішити вас. — Він озирнувся, шукаючи офіціанта, й запитав: —А ми вже що-небудь замовили? Щось я зголоднів.
— Зараз нам принесуть чай, — відповіла ГЬллі. — І кекси. З їжею, гадаю, краще зачекати, бо розмова в нас буде не дуже приємна.
— ГКі-м... — Джордж поправив окуляри і розкрив теку. — Твоя правда, та я зараз усе одно залюбки впорався б із парочкою сосисок... Отже, слідство в справі людожера з Ілінґа відбувалось тридцять років тому. Підсудним, як ви знаєте, був Соломон Ґапі, що мешкав сам-один у звичайнісінькому будинку на звичайнісінькій вулиці. Він мав п’ятдесят два роки й працював інженером на заводі електроніки. За кілька років до злочину його звільнили, й він заробляв на прожиток ремонтом годинників та радіоприймачів, а замовлення одержував і відправляв поштою. З дому він майже не виходив, хіба що до найближчої крамнички на Ілінґ-ГЬй-стріт. Коли полісмени вдерлись до будинку, вони знайшли там купу розібраних годинників та приймачів... — Джордж понуро всміхнувся. — Згодом з'ясувалось, що його цікавили не тільки механічні нутрощі.
— Джордже! — вхопилася за горло ГЬллі.
— Пробач, пробач... — він погортав папери в теці. — Загалом це історія про здоровенного маніяка-людожера. З такими, як Галі, краще не жартувати.
Локвуд затарабанив пальцями по столу:
— Стривай-но! Чому7 ти сказав «здоровенного»? Що ти мав на увазі? Пенелопа Фіттес згадувала, що під час арешту його ледве скрутили шестеро полісменів. То він справді був такий здоровий і дужий?
Джордж кивнув:
— Так. Здоровенний, дужий і високий. Футів із шість заввишки й нівроку7 гладкий. Мав на вазі, за поліційними зведеннями. триста п’ятдесят фунтів. І пузатий, і кремезний водночас. Усі джерела відзначають, що сама його постать наганяла страх. На суді він майже нічого не говорив, лише похмуро зирив на всіх із-під своєї нечесаної гриви. А часом зупиняв свій погляд на кому-небудь із публіки й дивився так, ніби хотів його зжерти за вечерею. Багато жінок не витримували цього погляду й тікали із зали суду. А до шибениці його вели вдвічі більше охоронців, ніж звичайно: до того ж він так їх перелякав, що їм довелося заплатити подвійну суму грошей.
— Щось не дуже віриться, — зауважив Локвуд. — В’язнична охорона — хлопці міцні, вміють дати лад усяким клієнтам. Гаразд, а тепер покажи нам цього красунчика.
Джордж дістав з теки одну-єдину фотокартку:
— Це все, що мені вдалося відшукати. Поліція відмовилася друкувати фотографії Ґапі й засекретила їх «заради загального добра» — не знаю вже, що вони мали тут на увазі. Цей єдиний знімок, який мені пощастило знайти, зробив один фотограф-аматор того дня, коли Ґапі доправили до суду для оголошення вироку. Якість поганенька, та в цілому враження скласти можна.