Джордж поклав фотокартку на стіл. Ми з Локвудом та Гол-лі схилились над нею. Знімок був чорно-білий, збільшений і надрукований на фотокопіювальній машині. Як і попередив Джордж, він справді вийшов поганенький — розмитий і зернистий. Спереду на ньому можна було розгледіти полісмена; другий полісмен ледь виднів удалині, скраю. А між ними ступав здоровенний товстелезний чолов’яга з нерозбірливими рисами обличчя. Плечі — похилі, ручища — незграбно вивернуті: зрозуміло, що їх прикуто каиданками до рук полісменів, які ведуть злочинця. Голова — теж похила, ніби він щойно виліз із поліційного фургона. Загалом його постать була розпухла, неоковирна, моторошна — хоч як на неї дивись. Більша частина обличчя Ґапі зоставалась у тіні, видно було лише важке чоло й широкий рот. Невідомо з якої причини я навіть раділа, що знімок вийшов такий невиразний.
— Гкразд, — мовив нарешті Локвуд, коли ми роздивились фотокартку як слід. — Тепер ми принаймні знаємо, який він був.
— Здоровило, — зауважила я.
— Для нього навіть спорудили особливу шибеницю, — пояснив Джордж. —Таку, щоб витримала його вагу. Тут. до речі, є ще одна подробиця. Вранці на місці кари був присутній священник: закон вимагає, щоб злочинець перед смертю мав змогу покаятись. Коли Ґапі вже стояв з мотузком на шиї, він покликав того священника до себе й щось прошепотів йому. Хтозна, що то було таке, але священник з переляку аж знепритомнів. А коли кат натискав важіль, що відкриває в підлозі люк, Ґапі посміхався.
Кілька хвилин ми мовчали. Потім я запитала:
— А може, все це дурні балачки про ката й священника? Що в тебе ще є, Джордже?
— Дещо є. тільки про це поговорімо не зараз. Краще тоді, коли ми опинимось у будинку Ґапі й захищатимемось від його привида.
—Люсі каже правду. — втрутився Локвуд. — Довкола таких чолов’яг, як Ґапі. завжди снуються плітки. Тільки подумай. Джордже: здоровило, товстун, та ще й людожер! Здається, нам пора вже перепочити.
Тут він мав цілковиту рацію. Ми зручніше вмостились на своїх стільцях, підбадьорюючи одне одного широкими, впевненими усмішками. Аж тут і офіціантка з лавандовим віночком на голові принесла нам чай з кексами.
— Гкразд. Джордже, — мовив Локвуд, коли ми попоїли як слід. — Таксі вже скоро приїде. Розповідай, що тобі ще вдалося дізнатись про цей будинок. Таких речей ліпше не відкладати.
—Ядещо довідався про жертву Ґапі, —пояснив Джордж. — Такий собі пан Данн. що жив за кілька дворів від Ґапі. Самотній. лагідний, товариський. Охоче допомагав сусідам, навіть ходив до крамниці для старих і хворих. Мабуть, помітив, що пан Ґапі з будинку № 7 нечасто виходить надвір і надумав його відвідати. Увечері, коли сталось убивство, хтось помітив. як він прямував до будинку Ґапі з тим самим тортом у руці. Після того пана Данна більше ніхто не бачив. Сусіди засвідчили, що він пропав, і поліція розпочала розшук. Навідалися, зрозуміло, й до Ґапі: той відповів, що пан Данн справді заходив до нього того вечора, та невдовзі пішов, сказавши, що має ще одну призначену зустріч. Із ким саме й де саме, він не повідомив. Поліція допитувала Ґапі зранку — він саме готував собі сніданок, і полісмени відчували, що з кухні лине запах смаженого м’яса.
— От гидота, — не витримала я, а ГЬллі Манро зморщила носа.
— Авжеж, — підтвердив Джордж. — Полісмени пішли, та через кілька днів повернулись, коли отримали повідомлення від сусідів, що з вікон будинку Ґапі валить дим. Димар у нього був геть забитий кіптем, а сам Ґапі тим часом намагався спалити щось у каміні. Виявилось, що то одяг Данна. Знайшли й багато інших доказів, та на громадських слуханнях у суді вирішили про них не розповідати.
— Яка страшна історія, — промовила Голлі, заправляючи за вухо пасмо волосся. — А де саме було скоєно вбивство?
Джордж дістав з теки ще один аркуш і розгорнув його перед нами. То був план будинку Ґапі — двох поверхів і підвалу. Збоку також був гараж. Перед будинком — газон, позаду — садок. На плані червоним олівцем було написано, для чого слугує кожна з кімнат.
— Справжнє місце вбивства невідоме,—пояснив Джордж. — Сліди злочину залишились майже в усіх кімнатах.
— Майже в усіх кімнатах? — поглянула я на нього. — Як це так?
— Я про рештки пана Данна. Бризки крові й мозку.
— Цікаво було б подивитися самим, — зауважила я.
— От і подивимось, — підтвердив Локвуд. — Будинок, на щастя, невеличкий. Учотирьох ми легко обшукаємо його за одну ніч. Тільки ось що непокоїть мене... Ми ж не знаємо, чий саме привид там з’явився. А може, це привид не Ґапі, а Данна? Його ж там убили!
— Можливо, — погодився Джордж. — Поки не знайдеться Джерело, нам про це не довідатись.