Джордж із недовірою позирнув на нього:
— То тебе, виходить, поставили шпигувати за нами?
Стенувши плечима, Кіпс відповів:
— Я лише спостерігач. Це правило нашої компанії, коли вона співпрацює з іншими агенціями. До того ж панна Фіттес просила мене допомагати вам, якщо знадобиться. Користі, щоправда, з мене тепер ніякої, бо я вже й не чую, й не бачу ніяких привидів. Хіба що в череві мені досі важчає. Та й то лише тоді, коли в ньому не накопичилися гази.
— Тоді з тобою в одній кімнаті краще не залишатись, — відказав Локвуд. — Та насправді я дуже радий, що ти нам допомагатимеш. Отже, будинок № 7... Ти вже заходив туди?
Кіпс поглянув через плече на чистенький білий будиночок, на віконних шибках якого вигравало останнє сонячне проміння:
— Я? Та що ви, жартуєте? Це ж командна робота! Краще вже самі натрапляйте на дотик привида! — він підняв руку з ключами на шкіряному ремінці. — Зате в мене є те, що вам
Локвуд уважно оглянув надвечірнє небо:
— Часу обмаль. Ходімо всередину.
Взявши торбини, ми мовчки попрямували бетонною доріжкою до ґанку. Десь у садку завів свою пісеньку чорний дрізд. У свіжому повітрі лагідно віяло ранньою весною. А попереду на нас чекав будинок.
До ґанку ми дісталися без пригод. Локвуд наполіг, щоб ми залишили тут невелике коло з залізного ланцюга, з ліхтарем посередині — як зовнішню лінію оборони. Якщо пощастить, тобто вистачить батарейок, то ліхтар світитиме тут цілу ніч, хай там що водночас коїтиметься в будинку. До того ж це коло буде місцем нашої зустрічі в разі, коли щось піде не так, як слід.
Коли все було зроблено, я зійшла на газон і зазирнула у вікно. Крізь шибку я побачила порожню кімнату, розтяту навпіл променем надвечірнього сонця. На стінах — смугасті брунатні шпалери, на підлозі — жовтавий килим, і жодних меблів. На стінах видніли вицвілі прямокутники по місцях, де колись висіли картини. В одній із стін — старомодний, чисто підметений камін.
— Ніби вітальня, — сказала я Джорджеві. що теж позирав у вікно через моє плече.
— Так, — весело кивнув він. — Саме тут знайшли стопу вбитого пана Данна. У вазі для фруктів, на столику.
— Чудово, — я притулила кінчики пальців до шибки. Часом таким чином — навіть серед білого дня — можна відчути якийсь відгомін минулого. Я прислухалась... ніби нічого немає. Тільки дрізд у садку виспівує. Будинок собі та й будинок. Ключ у замку крутнувся напрочуд легко — для будинку, що тридцять років простояв безлюдний. Першим увійшов Локвуд, за ним поволі рушили всі інші. Я зі своїм рюкзаком прилаштувалась останньою. ГЬллі, звичайно, вже знала про череп, а от Кіпс — ні. І до того ж я хотіла перекинутись із черепом кількома словами.
— Прокидайся, черепе! Ми на місці! — сказала я, повергаючи важіль на кришці склянки. — Зараз я занесу тебе всередину7.
— Навіщо? Нехай тобі живі приятелі допомагають. А я. здається. до тине належу...
Я вирячила очі. Сьогодні привид цілий день був не в гуморі — ще відтоді, як я повернулась із Будинку Фіттес. Моя згода попрацювати з Локвудом неабияк розлютило його. Я труснула рюкзак і мовила:
— Просто скажи мені, коли щось відчуєш.
— Ні. Скільки можна сидіти в цьому рюкзаку? Мене вже нудить від нього! Витягни мене!
— Зараз не можу. А при нагоді витягну.
— Ти просто соромишся мене, й квит!
— Соромлюся? Старого запліснявілого черепа?! — я зазирнула до склянки й побачила ображену пихату гримасу на обличчі привида. — Божечку, та заспокойся ти нарешті! Ти — привид Третього Типу. Дуже рідкісний. Якщо хтось почує нашу розмову, нам з тобою кінець. Кіпс нізащо не повинен про це знати. Трохи зачекай, поговоримо пізніше. І годі вже вередувати!
—Хіба можна отак розмовляти з такими цінними помічниками. як я? Мушу сказати... — тільки-но я переступила поріг, як голос урвався. — Ой!
Я вирячилась на склянку — обличчя привида застигло. Лише видно було, як на ньому б’ється одна-єдина зеленкувата жилка. А очі вибалушились і зирили на мене з огидою.
— Що трапилось?
Череп двічі моргнув і знов ожив:
— Нічого. Просто на мить мені здалося, що я відчуваю... Ні. я. мабуть, помилився. Старізапліснявілічерепичастень-ко помиляються. Забудь про це.
Голос черепа був непереконливий. ГЬразд, розпитаю його згодом, бо сюди вже поспішає Кіпс. Я закинула за спину рюкзак, зітхнула й заходилася збирати свої перші враження від будинку. Зараз я стояла в тісному передпокої, вздовж лівої стіни якого до другого поверху тягайся сходи. Тутешній килим, як і у вітальні, був вицвілий і жовтавий, на стінах — старомодні картаті кремово-брунатні шпалери. В дальньому кінці були скляні двері, іцо вели на кухню: саме зараз Локвуд і ГЬллі викладали там ще одне коло з залізних ланцюгів. До передпокою виходили ще двоє дверей: одні з них, як я пам’ятала з Джорджевого плану, вели до підвалу, а другі—до вітальні. Віяло цвіллю й вогкістю і більше, здається, нічим. Не знаю вже, що там приверзлось черепові, а я нічого небезпечного тут не відчула.