Він повів нас до передпокою. Надворі було вже зовсім поночі. крізь скляні шибки у вхідних дверях виднів засвічений ліхтар. На сходах мерехтіли недогарки.
Локвуд залишився посередині коридору й показав на шпалери праворуч від себе, десь на рівні мого стану:
— Як ви гадаєте, що це?
Уздовж стіни тяглась вузька протерта чорна смуга. Вона проходила всім коридором, то уриваючись, то з’являючись знову.
— Слід від черева. — пояснив Локвуд. — Цей Гаїті був такий гладкий, що терся черевом об стіни. З іншого боку — така сама смуга. Килим вичовганий посередині — там, де він звичайно ступав.
Ми оглянули смуги на стінах. Коридор, звичайно, був вузький, та все ж не такий, щоб у нього ледве можна було протиснутись! Лише тепер я виразно уявила, яке було в Ґапі черево, якщо він зачіпав ним за стіни.
—Тут є ще дещо, — Локвуд узяв з пояса ліхтарик, увімкнув і мовчки освітив ним кухонні двері. Більшу частину дверей займала запорошена, брудна скляна панель. На ній видніли плями — такі старі й великі, що їх важко було розгледіти до ладу. Лише склавши подумки їх докупи, я зрозуміла, що це.
— Відбитки долоні, — пояснив Локвуд. — Жирної долоні, якою він зазвичай штовхав двері. Зверніть увагу на їхній розмір!
Ми мовчки втупились у сліди долоні. До одного з них Локвуд підніс свою власну долоню—вузьку, з довгими пальцями. Лабета пана Ґапі виявилась удвічі ширша й набагато довша за неї.
Як я вже казала, сутінки поволі перетворились на ніч. що огорнула вулицю Ліз: надворі, біля входу, світив лише один-єдиний ліхтар. Зате всередині будинку № 7 у кожній кімнаті горіла свічка або лампа. Ми з’їли бутерброди, випили чаю й поділили між собою вахту: першу чверть ночі Локвуд мав провести в підвалі, Джордж — на першому поверсі, а Кіпс — нагорі. ГЬллі доручили обходити пости й перевіряти, чи все гаразд. Мені теж дозволили пересуватись услід за джерелом звуку, якщо його буде виявлено. План видавався цілком розумним. Будинок невеличкий — ми всі будемо поряд одне з одним і зможемо навіть переговорюватись.
Свій обхід я розпочала з підвалу — холодного, неприємного місця, що являло собою нерівно зацементований майданчик, оточений зусібіч голими цегляними стінами. Придивившись, можна було помітити ділянки підлоги, де тридцять років тому поліція проводила розшуки. Локвуд був уже тут — він стояв біля стіни, загорнувшись у своє довге пальто і розставивши круг себе свічки. Він усміхнувся мені, коли я проходила повз нього. Я усміхнулась у відповідь. Ми обоє перейнялись однаковим робочим хвилюванням і вперше за цю добу почувались одне з одним набагато вільніше.
Джорджа я знайшла в їдальні, де він порався з якимось невеличким приладдям. Зовні воно було схоже на срібний дзвіночок, підвішений до дротяної сітки. Джордж кивнув мені, проте не сказав нічого. Ми обоє були заклопотані, тож я мовчки вирушила далі.
Дивна річ, але найбільш товариською з усіх нас виявилась ГЬллі Манро, що проходила повз мене, коли я стояла й про-слуховувала передпокій. Вона всміхнулась, запропонувала мені жувальну гумку й пішла собі далі.
Другий поверх розпочинався з вузького сходового майданчика. Там у колі з ланцюгів, оточеному свічками, стояв Кіпс — нашорошений, мов той стерв’ятник. За його спиною видніли відчинені двері, а за ними—спальня, освітлена рожевим сяйвом вуличних .ліхтарів.
Я прислухалась... звідкілясь долинув ледь чутний звук, що його я ніяк не могла розпізнати.
Клац. клац, клац... Потім звук ущух.
Проходячи майданчиком, я посвітила ліхтариком у ванну кімнато. Умивальник, ванна та унітаз були геть укриті пилом. Підлога теж була запорошена: на ній видніли сліди агентів, що нещодавно проходили тут. зокрема й наші власні. Унітаз стояв порожній, сухий, покритий кільцями вапна. З ванної кімнати я перебралась до спальні в дальньому кінці сходового майданчика і поглянула з її вікна вниз, у темний садок.
Усередині будинку раптом щось гупнуло — так, ніби хтось підскочив на підлозі чи впав на неї з висоти. Звук не повторився. Може, то був хтось із нашої команди, а може, й ні. Про всяк випадок я поглянула на годинник: отакої, ще й дев’ятої немає’
Оглянувши спальні, я повернулась на майданчик. Кіпс і досі стояв там. тримаючи руку на ефесі рапіри, і я знову подумала про те. як йому зараз тяжко почуватись таким сліпим, глухим та безпорадним: адже всі Таланти давно його покинули.
— Поки що нічого, — сказала я.
— Гаразд, — відповів він. — Продовжуй, Люсі.
Я зазирнула під сходи. Світло ліхтаря, що сяяв біля ґанку, проникало до передпокою крізь скляну панель дверей. До щілини під зачиненими дверима теж просочувалося світло — тепле, золотаве від свічок, запалених у вітальні. Мерехтіли й недогарки, засвічені на сходах, проте світла з них було мало. Зійшовши до середини сходів, я зупинилась і прислухалась, торкнувшись пальцями шпалер. Почула, як піді мною рипнула дерев’яна сходинка. Почула, як кахикнув Кіпс на сходовому майданчику, як десь на вулиці ляснули двері, як Джордж на кухні тихенько засвистів пісеньку...