Цілком безневинні звуки. Чому ж на моїх руках заворушились волосинки?
Мене зненацька охопила тривога.
— Кіпсе! — вигукнула я. — Де ти!
— Над тобою. Там, де ти мене залишила.
— Локвуд е?
— Я на сходах підвалу. У тебе все гаразд, Люсі?
— А де ГЬллі? З тобою?
— Так, поряд зі мною.
Я поглянула в бік кухні, звідки досі було чути посвистування:
— Джордже! Скажи, де ти?
Двері вітальні відчинились, і звідти визирнула Джорджева голова:
— Я тут. Вимірюю температуру. Що трапилось?
Я нічого не відповіла, тільки перехилилась через перила і втупилась у двері кухні. Я мала побачити крізь скляну панель світло від запалених у кухні свічок, проте панель була темна. А з-за неї далі лунало посвистування — тихеньке й сумне. А потім долинув ритмічний стукіт—такий, ніби щось сікли ножем на дерев’яній дошці. У кухні хтось працював.
Цих звуків більше ніхто не почув — ні посвистування, ні стукоту ножа об дошку. Можливо, це чув хіба що череп у рюкзаку. та він мовчав — напевно, ще й досі ображався на мене. Я спробувала пошепки заговорити з ним, проте він уперто не відповідав.
Ми мовчки зібрались у передпокої. Локвуд із рапірою напоготові підійшов до кухонних дверей і притулив вухо. Скляна панель залишалась чорною, ніби по той бік стояла якась перепона, що засмоктала всі промені світла.
— Я й тепер чую це, — сказала я. Аж тут несподівано стукіт урвався. Кілька разів він уривався й раніше — так, наче ніж натрапляв на щось тверде, а тоді сік далі.
Локвудів погляд зустрівся з моїм:
— Що ж. погляньмо, хто там надумав приєднатись до нас.
Він узявся за ручку, крутнув її, тоді штовхнув двері й заскочив до кухні. Звук негайно урвався. Вслід за Локвудом, стискаючи в руці соляну бомбу, рушила я. За нами протиснулись Джордж із Кіпсом. Ми зупинились, щоб оглянути порожню кухню. На дерев'яні столики лягали гострі тіні кипарисів, що росли в садку: легенько мерехтіли свічки, розставлені колом на потрісканому лінолеумі підлоги.
— Нічого? — відсапнув Кіпс.
Я також видихнула й сказала:
— Усі звуки вщухли, тільки-но ми зайшли сюди.
— Він кепкує з нас, — торкнув мене за руку Локвуд. — Цього й слід було сподіватись.
— Але ж я насправді чула, — зіпнула я. Завзяття, з яким ми вломилися до кухні, зробило нас усіх дратівливими. Джордж бурмотів собі під ніс соковиті прокльони, а Голлі відчутно тремтіла.
— Ніхто й не каже, що ти не чула, Люсі, — Локвуд єдиний серед нас залишався спокійним. Він примружив очі й ще раз оглянув порожню кухню. Потім пристебнув до пояса рапіру й поглянув на термометр. — Температура нормальна. Жодних проявів не помітно.
— Не забувай про двері, — нагадала я. — Коли ми щойно підішли до них, усередині було темно.
— Твоя правда, — він дістав з кишені пальта пакуночок із шоколадними цукерками. — Беріть по дві штучки й діставайте термоси. Пора випити по чашечці чаю.
Ми стояли на кухні, пили чай і заспокоювались. У будинку з привидами не можна давати волю почуттям. Привиди живляться ними й стають сильніші.
— Отже, двадцять перша година три хвилини. Час, коли ми помітили перший справжній феномен, — мовив нарешті Локвуд. — Здається, Фіттес із Барнсом мали рацію — ця тварюка проявляє себе через звуки. Люсі, тобі доведеться прийняти найголовніший удар. Упораєшся?
Я кивнула:
— Задля цього ти мене й запросив.
—Так, тільки я не хочу, щоб ця робота була тягарем для тебе.
Серце моє досі калаталось, та я все ж таки спромоглась відповісти спокійно і впевнено:
— Усе гаразд.
Локвуд повільно кивнув:
— Чудово... Отже, діємо так само, як і раніше. Зустрінемось пів на дванадцяту — дізнатись, чи не натрапив хтось на слід Джерела. Тоді ж поміняються постами ті, хто веде спостереження на місці. В разі якнайменшої небезпеки або появи чогось химерного — негайно окликаймо інших.
Одне за одним усі порозходились, і на кухні залишились тільки ми з Джорджем. Звичайно ж. мені тут насамперед знайшлася б робота. Проте виявилось, що Джордж дотримувався такої самої думки: він дістав з торбини те саме дивне приладдя, яке я вже бачила у вітальні. — срібний дзвіночок, підвішений до дротяної сітки, укріпленої на дерев’яній рамі. Надзвичайно обережно, широко розставивши лікті, він тримав цю сітку між великими і вказівними пальцями обох рук — і таким чином поставив її на кухонний стіл, щоб вона опинилась у промені місячного сяйва, а тоді позадкував, милуючись своєю роботою.