— Джордже, що це? — спитала я, не в змозі утамувати цікавість.
Він провів долонею по кучмі свого розпатланого білявого волосся:
— Це ПСРС. Психологічна система раннього сповіщення. Найновіша розробка Інституту Ротвела. Половина оцих цинкових дротинок — звичайна, а половина — вкрита найтон-шим павутинням, яке має підвищену чутливість до потойбічних проявів. Різниця фазових коливань дротинок порушує рівновагу всієї системи, й тоді... — він поглянув на мене й стенув плечима. — Одне слово, перед появою привида цей дзвіночок повинен задзеленчати.
— І це справд і працює?
—Не можу сказати. Я сьогодні вперше випробовую цю систему.
—Хіба вона чутливіша за наші Таланти?
— Не знаю. За мій — напевно. За твій — навряд.
Джорджів голос мені не подобався: ніби й чемний, та водночас байдужий. Перейшовши на середину кухні, Джордж таким самим голосом провадив:
—Треба, мабуть, посилити тут захист. Не знаю навіщо, просто щось мені це підказує. Подай мені, будь ласка, отой ланцюг.
— Будь ласка, — відповіла я. — Знаєш, Джордже, я така рада знову працювати з вами.
Запала тиша.
— Та невже? — відповів нарешті Джордж. — Дивна річ.
Я поклала на підлогу ланцюг і стояла, потупивши очі, бо відчувала, що Джордж пильно дивиться на мене.
— Що тут дивного?
Джордж іще помовчав, цього разу довше. Він виклав другий ланцюг із зовнішнього боку кола, обережно розправив його й лише тоді обізвався:
— Як це? Адже ІЬллі досі з нами.
— І ти туди ж! — розгнівано вигукнула я. — Скільки можна вам усім казати?! Я пішла від вас не через Голлі! Хіба ти нічого не бачив? Не бачив, як ми з нею розмовляли в кав’ярні? І сміялись, і веселились...
— Те, що ви з Голлі один раз спромоглись побалакати, не задушивши одна одну голими руками, аж ніяк не робить вас найкращими подругами, — заперечив Джордж, замислено протираючи окуляри краєчком свого светра. — Варто б додати сюди ще кілька недогарків. У тебе часом немає?
— Є. Отут, у торбинці, — я дістала пластикову торбинку й витягла звідти кілька недогарків. — Між нами з Голлі тепер усе гаразд.
— Еге ж, як у кота з собакою, — пирхнув Джордж. —Тримай! — Він кинув мені коробочку з сірниками.
— Це було до Полтергейста, — наполягала я. — А зараз усе змінилось.
— Полтергейст лише розставив усе по місцях. — буркнув Джордж, і я відчула, що він каже цілковиту правду. — Після нього ти й пішла, розлютившись через Голлі.
— Ні, не через ГЬллі. Просто я втратила владу над своїм Талантом, — провадила я. — Я пробуджувала й приманювала ГЬстей, а вас піддавати небезпеці не хотіла. — Я запалила кілька недогарків і побокувала. — Будь-що цієї ночі я з вами.
Джорджеве обличчя залишалось так само байдужим:
— Еге ж, ти з нами. Я невимовно вдячний, — урвавши несподівано мову, він запитав: — Що там у тебе?
Я підняла руку, подаючи знак, щоб він замовк. Над моєю головою лунали важкі повільні кроки. З кожним кроком тремтіла стеля й коливався вогник у світильнику на стіні. Далі я почула, як рипнули двері — й знову запала тиша.
Я поглянула на Джорджа:
— Ти що-небудь чув? А вогник у світильнику бачив?
— Вогник і справді моргнув... Але я не чув нічого. А ти? Що це було?
— Кроки. В дальній спальні. Може, це Кіпс там ходить?
— Аж ніяк. Він тихенько сидить серед своїх ланцюгів.
— Я теж так гадаю... Може, ходімо й погляньмо самі?
Джордж знервовано поправив окуляри:
— Що ж... ходімо.
— Тоді вперед.
Ми хутко пройшли вузьким коридором до сходів і вирушили нагору, перестрибуючи по дві сходинки відразу. Вискочивши на майданчик, ми тут-таки побачили Кіпса, що сидів з рапірою напоготові всередині залізного кола. Побачивши нас. він здивовано вирячив очі, та ми з Джорджем, не зупиняючись. проскочили повз нього. Коридор був тихий і темний; двері дальньої спальні виявились відчинені, й за ними видніла кімната, лагідно освітлена місяцем. Ми мовчки рушили туди. На півдорозі до спальні я знову почула химерне клацання. Клац, клац, клац., тричі, далі — тиша, потім — той самий звук. Ці ледве чутні звуки здавались мені незрозумілими й водночас знайомими. Я ніяк не могла пригадати, де чула їх раніше.
Проходячи повз ванну кімнату, я засвітила ліхтарик. Коли промінь майнув дерев’яною підлогою, мені зненацька здалось. ніби у ванні хтось лежить. Я підняла руку — чорна тінь ожила й поповзла вбік разом з променем. Я підійшла ближче й зазирнула до ванни. Ні, вона порожня, тільки порох і павутиння. Простісінька гра уяви й світла.