—Так. Тут у будинку щось коїться, і я відчуваю смертельну небезпеку. Мені цікаво, що ти про це думаєш.
Привид скривив пику в удаваному подиві, ворухнув ніздрями, ніби пирхаючи, й мовив:
— Тільки не кажи, що тебе справді цікавить моя думка Я оглянула залиту місячним сяйвом кухню — мовчазну, спокійну, та насправді сповнену небезпеки:
— Любий черепе... Мене твоя думка справді цікавить, і я прошу тебе, як... як...
— Відчуваю твоє вагання, — зауважив череп. — Ти просиш мене як приятеля?
Я з огидою скривилась:
— Оце вже ні!
— Тоді, може, як шановного колегу?
— Це, мабуть, теж занадто. Ні, я прошу тебе як людина, що цінує твою думку, попри твою злу й підступну вдачу.
Обличчя привида уважно поглянуло на мене:
— Що ж, гаразд... Як я зрозумів, ти вирішила облишити лестощі й казати тільки щиру правду. Авжеж?
— Так.
— То йди втопись у відрі з водою. А від мене жодного мудрого слова не дочекаєшся.
— Он який ти нечема! — спересердя вигукнула я. — Правду каже Джордж, що ти просто ревнуєш! — Я нахилилась і опустила важіль на склянці.
Цієї миті в кухні щось тихенько забулькотіло. Забулькотіло й забряжчало. Я озирнулась.
У кутку стояла стара чорно-біла газова плита. Її ніхто не розпалював уже років з тридцять, одначе зараз на її запорошеній поверхні щось грюкало.
Виявилось, що то каструля. Досить велика. Я помалу підійшла ближче. Каструля тремтіла й підстрибувала на плиті, а всередині неї щось варилось. Вода хлюпала звідти на плиту й сичала. Засмальцьовані вінця каструлі були геть обліплені дрібними бульбашками.
Дивитись на те вариво мені не хотілось, проте я мусила це зробити. Мусила поглянути, що кипить у цій каструлі.
Я тихо-тихо підкралася до плити. Зовнішня стінка каструлі поблискувала в місячному промінні: всередині було темно, і з цієї темряви стирчало щось округле, щільно оточене бульбашками. У повітрі пахтіло міцним м’ясним бульйоном.
Ближче, ближче... «Брязь, брязь», — гримотіла далі каструля. Я взяла з пояса ліхтарик, увімкнула, підняла його вище...
—Люсі!
Зойкнувши з несподіванки, я обернулась і побачила в промені ліхтарика обличчя Локвуда. Він здригнувся й підняв руку, затуляючи очі.
— Що ти тут робиш, Люсі? Вимкни, будь ласка, ліхтарик!
—Що я роблю тут? Хіба ти не... — я обернулась і посвітила ліхтариком на плиту. Однак там було порожньо. Каструля зникла, повітря очистилось. У вікно зазирав місяць. Я вимкнула ліхтарик і почепила його до пояса.
Локвуд став між мною й плитою:
—Ти щось бачила?
— Тут щось варилось, — відповіла я. — На плиті, в каструлі... А тепер каструля зникла, — розпачливо додала я.
Локвуд відгорнув волосся з чола й спохмурнів:
— Я щойно бачив твоє обличчя. Ти стояла, ніби загіпнотизована. Цей привид поставив пастку й заманює тебе туди.
— Що ти! Я просто хотіла поглянути...
— Атож. Такою я іце ніколи тебе не бачив. Усі тутешні феномени зосередились на тобі, Люсі. Крім тебе, ніхто з нас нічого не відчуває. Це тривожить мене. Може, краще відмовитись від цього завдання?
Я з несподіваним роздратуванням поглянула на нього:
— Це і є моя робота, Локвуде. Слухати і вловлювати. Просто повір мені, і все...
— Звичайно, я тобі вірю, — він поглянув мені в очі. — Просто я дуже переймаюсь тобою.
— Оцього вже не треба, — я відвела очі вбік і мимоволі побачила Джорджів дзвіночок, що виблискував у місячному світлі. Щось небагато з нього користі. За кілька футів від нього відбувся прояв привида, а він навіть не ворухнувся. — Я впораюсь з усім сама. Не забувай про це. Якщо справді хочеш, щоб я була тут.
Запала мовчанка.
— Звичайно, хочу, — відповів нарешті Локвуд. — Хіба я про це не казав тобі?
— Авжеж, казав. Але ж тебе про це попросила Пенелопа Фіттес! Ось де різниця!
—Люсі, що за ґедзь тебе...—почав Локвуд і зненацька обернувся, почувши, як у нього за спиною грюкнули двері. — Це ти, Джордже?
Джордж увірвався на кухню: його очі дико блищали за скельцями окулярів.
—Люсі, Локвуде! Мерщій ходіть і погляньте! Там. у підвалі!
Ми з Локвудом протислись повз нього й кинулись до входу в підвал. Локвуд увімкнув свій ліхтарик і спрямував жовте коло світла на бетоновану підлогу:
— Що тут? Де?
— Кістки! Кістки та... всякі інші рештки. Онде лежать купкою біля сходів.
Ми поглянули вниз. На запорошеній сірій підлозі нічого не лежало.
-Де?
Джордж із відчаєм махнув рукою:
— Справді, тепер кістки зникли... Марно я сподівався, що вони дочекаються вас!
— А може, й не зникли. — заперечила я. — Локвуде, в тебе найкращші Зір. Якби ти зійшов туди...